— Домнішоро Міко, я маю з вами (чому з «вами»?) поговорити…

— Так, — притакує і чує, як гаряча хвиля заливає їй лице.

— Прошу!

Потім сидять у золотаво-рожевім будуарі пані Попеску й розмовляють. То значить: поки що говорить Попеску:

— Ви мене ошукали, домнішоро Міка… я мав вас за румунку. Чому ви затаїли переді мною, що ви русойка?

— Ви мене ніколи не питали про мою національність, домнуле Попеску.

— Гм… — він уже третій раз запалює люльку на довгім цибусі, яка все чомусь гасне. — Я вас не питав. Можливо. Але ви знали… ви знали, що мені військо поставило за умову, щоб я давав працю у себе тільки самим румунам, бо інакше… перестануть харчуватися у нас… ті всі панове… з «Романія», «Стефан чел маре»… Знали ви це?

— Потім довідалась.

Міка каже неправду: знала це з самого початку, але… не так легко було опертись спокусі на цю посаду. Тим паче, що та бідна мама в Хотині із своїм паралічем ніколи не зможе вже досить заробити на своє утримання.

— Гм, так… а чи ви знаєте, що є на вас підозріння, що ви більшовицька агентка?

— Що… що… — Міка схоплюється. Раптом в ній щось розірвалось і вистрілило вибухом. Її голос високий, неопанований. Очі в неї горять, іскри сиплються, можна сказати, коли вона говорить це: — Домнуле Попеску… домнуле… я не румунка… і я можу піти… я піду… І навіть не «русойка», як ви кажете. Я українка… Не чули ви ще такого слова? А як та панна ще раз щось зважиться подібне сказати… тоді я буду знати, що робити. Скажіть їй, що на свою оборону покличу… когось з «Патрії»… Інтригантка! Підла!

Попеску і собі встає. Він не сподівався такого вибуху від цієї тихої, здавалось, покірної дівчини.

— Ну… ну… — кладе їй руку на плече і відразу переходить на батьківське «ти»: — Чого ти так сприймаєш? Я сам висміяв її тим шпигунством… Не бійся, я вже ту справу полагоджу.

Його голос справді лагідний.

«Добрий старий», — думає Міка й дивиться з вдячністю йому в вічі.

— Ви дуже добрі, пане шефе, — каже вголос.

— Бачиш, — сміється старий і плеще себе вдоволено по животі, — а бачиш… все може бути добре, як є добра воля до того. Але знаєш, мала гусочко, ти мусиш в карті мельдунковій подати себе за румунку. Ну… ну, не хмур носика, бо дістанеш зморшки на тім місці… Я знаю, що ти русойка, чи, як ти кажеш, українка… Ми це знаємо… але для них… хай буде румунка. Тільки це секрет, мала. Навіть перед персоналом…

Він бере її за підборіддя і повертає лицем до себе. Це ясно, що він чекає подяки від неї за своє добре серце. Воно справді добре, те серце… але… Міка посміхається якоюсь кривою посмішкою:

— Я ще раз вам дуже дякую, але не можу…

Попеску кам'яніє від здивування:

— Що значить «не можу»? Що ти не можеш?

Міка ще більше бентежиться: направду прикро, що цей чоловік не може її зрозуміти.

— Не можу, домнуле Попеску, подати себе за румунку…

— Навіть так… проформа?

— Навіть проформа, домнуле Попеску…

Він став, розвів руками й так з напіврозтуленими устами дивився на Міку, як на восьме чудо світу.

1933

Галя манікюру є собі пальчики й розмірковує над подіями останнього тижня. Виходить, що таки їде до Львова.

Власне, вона проти цього нічого не має. Чого? Можна й до університету записатися.

Правду кажучи, Галя думає, що це мусить навіть бути цікаве: приходиш собі на лекції, коли хочеш, покидаєш, коли хочеш. А до того товариші. Так, там обов'язково всі товариші.

Справді цікаво.

А крім того, й те треба взяти до уваги, що тут, у їх містечку, зараз би всі інакше почали до неї ставитись, якби була в університеті записана.

Не обов'язково й кінчати. Назва «студентка» й так прилипла б уже до неї на довгі роки.

Все це було б дуже миле, якби мама не вперлася, щоб вона таки дійсно закінчила університет. Грошей у них не переливається, тож і Галя не може довше студіювати над чотири роки. Галя мусить мати свій хліб і бути самостійною, — каже мама.

Але Галя не хоче ані свого хліба, ані самостійності, бо Галя має свої плани…

Але як пояснити це мамі, коли мама ще з тих, що за власним хлібом уганялися?

Тому Галя вибирає окружні дороги:

— Мама знає, що Стефко Загірний ще й цього року не закінчив курсу. Каже, що в університеті не те, що в гімназії… Каже, що попросту… попросту… не можна того курсу закінчити…

Мама не догадується, куди спрямована стріла, тому відповідає в найглибшому переконанні:

— А ти, доньцю, покажеш усім, що за чотири роки приїдеш з дипломом у руці… Ще, може, й з планом докторської праці… Так, я не раз це говорила, що жінки куди здібніші й солідніші від чоловіків. З мене тоді сміялися… а тепер ти доведеш… Ех, якби я мала таку змогу студіювати в університеті, як ти…

Галя підкрадається з іншого боку:

— Мама чула, що Оля виходить заміж на канікули? Сміється, що на студії іду. Каже: «Волію ті гроші собі на посаг зложити». Каже таке смішне: «Заки ти покінчиш свої студії, то я вже сина буду виховувати на щирого патріота». Смішно… — додає від себе Галя для того, щоб увести в оману материне вухо.

Але мама наче недочуває сьогодні.

— Дурницю робить Оля, а ще більшу її батьки, що дитину без ніякого звання, без забезпечення дають з хати… Ану ж хай умре чоловік, чи, і таке буває, вона не зможе погодитися з ним у співжитті, то що тоді? От ти, моя доньцю, скінчиш університет, будеш своя пані… А тоді… знайдеш собі до вподоби чоловіка — добре. Не знайдеш — теж добре… А продавати себе комусь задля кусника хліба не потребуватимеш…