Шрифт:
«Боже, боже, дай мені силу, щоб я могла піти звідси… зроби так, Ісусе…»
Вона робить крок і… не падає. Тоді обертається плечима скоро, скоро, на яку тільки скорість дозволяють її спаралізовані ноги, втікає від цього недоброго місця і людей. Тепер сльози продирають собі дорогу і, нестримувані, скапують теплі одна наперед одної.
Недалеко брами причувається, як би хтось гнав за нею. Щось стукнуло в мізку: не дай боже, щоб це був Костик чи навіть Софійка… бо не заручить за себе й своє добре виховання. Той хтось уже ось-ось коло неї… Ще трохи — й зможе її рукою досягнути. Обертається до ворога всім лицем і… не має сили вже завернути: Данко… сам Данко…
— Костик — свиня… не робіть собі нічого з нього… Він завжди такий…
Голос цей зціловує біль і… відбирає всю силу.
— Паскудна свиня, — потверджує ще раз Данко. Потім: — Подивіться на мене…
Але вона не може цього зробити, хоч би хотіла, бо очі в неї червоні тепер, як у старого Йойни.
— Подивіться на мене… — просить він дальше, — подивіться на мене, я хочу бачити, що вам вже не прикро…
Тоді вона вже мусить показати йому свої червоні щасливі очі. Він аж тепер направду обурюється:
— А з тим Костиком то я поговорю… Я йому покажу, як…
Вона перелякується: щоб із цього не вийшла халепа. Тому просить його:
— Ні-ні… не кажіть йому нічого… Я вас прошу… я вас дуже прошу…
Він ще вагається, довго вагається, а потім каже:
— Добре, нічого йому не скажу тільки тому, що ви просите… тільки тому…
Коло брами не знає: чи має йому подати руку перша, чи він це зробить, чи загалом цього не треба? Але й тепер він виручає її. Відважно й так свобідно, як би віддавна так жили з собою, подає їй руку (така сама гнучка, як у Лялі):
— До побачення.
— До побачення…
Ледве пройшла кілька кроків, як завернуло її його запитання:
— Ви виходите до вечірнього поїзда?
— Часом виходжу, — сказала Дарка правду.
— Бо я щовечора на двірці… [6] до вечірнього…
Він ще раз струшує перед нею своєю ясною чуприною, і вони розходяться кожне в свій бік.
Кожний новий день приносив якусь новину в кошичку.
6
На вокзалі.
Одного дня пополудні (рівно три тижні пройшло, як була вона тут перший раз) прилетіла Ляля. Забагато часу прогуло, загрубою верствою накипіло біля серця, щоб радіти тими відвідинами.
Та влетіла в хату, як джміль, обгуділа по всіх кімнатах і закружляла біля Дарки.
«Вона ще вжалить мене», — чогось прийшло таке смішне на думку Дарці.
— Я за вами, Дарко… Скоро, скоро вбиратись… Ідемо на пробу… Ну… вже! Ви знаєте, ми ще ані разу не були в комплекті. Ну, не стійте… вже… бо там ждуть…
— Ждуть? — спитала протяжно Дарка й розсміялася сміхом, яким уміють сміятись тільки дорослі. — Ждуть?.. Чому саме сьогодні мене ждуть?..
Вона тепер уже сміялася з того, що їй вдалося так добре штучно засміятись. Сміялась так довго, аж Ляля стягнула уста й брови. Тоді й Дарка вмовкла.
— Ви ображені? — спитала Ляля.
І Дарка в тій хвилині вибачила їй за сам тон запитання. Так само запитала б, напевно, Ляля і панну Софійку, і Празького, навіть самого чорта Костика.
— Я не ображена, — відповіла зовсім тихо, — але… на пробу не піду.
Ляля зробила здивовані, аж неприємно невинні очі:
— Це якесь непорозуміння… Мені казав Данко, що ви погодитесь… Ну, казав, щоб я тільки звернулась по вас, а ви напевно прийдете… Ви так казали йому?
«Як не згодишся піти туди, зрадиш його й себе», — остерегла думка.
Вони стояли тепер проти себе без помічних усмішок і фальшивої невинності. Перша пішла на перемир'я Ляля.
— Ходіть, Дарухо… — вона неждано обняла Дарку й міцно притулила її голову до своїх запашних грудей. Можна мати уразу до Лялі Данилюк, але ніколи до Данкової сестри. Таке вже химерне серце дав бог першим людям, а вони передали його нам у спадщину.
— Ось вам Дарка, і зачинаймо пробу, — відчинила широко двері Ляля і замкнула водночас усім уста. Тільки Улянич докинув:
— Гостям раді!
Улянич має такі очі, що сліпий не заблудив би в них, тому Дарка відсміхнулась йому на привітання. Тоді він пересунувся поміж лавки і прийшов до Дарки.
— Нарешті й ви зволили прийти… Тепер граємо повною парою… Тільки наші молоді панночки дуже похопні до образ… Попереджаю, що ані мур-мур мені, хоч би я й десять разів завернув на пробі… Згода?