Мусить бути згода, коли говорить Улянич. Бо Улянич має серце на долоні, що його кожний бачити може. Бо Улянич один на багато людей, що не соромиться бути щирим, як простак.

І Улянич усе добрий на початок. Ледве він відійшов від Дарки, прийшов привітатися Стефко й Празький. Ніби, якби не приклад Улянича, зробили б це?

Данко не відривався від скрипки, але це не боліло. Так повинно при людях бути.

Ориська притулилась до Дарчиної шиї.

— Тепер уже знову все добре, — шепнула.

Дарка не відповіла, бо з-поза лаштунків показалась Костикова голова. Допавши очей Дарки, він показав свої верхні зуби, перескочив через суфлерську будку і двома кроками опинився коло Дарки.

— Як маємося?

Простяг до неї свою, на метр, довгу руку. Тоді Даркою щось штовхнуло. Сама не знає, як це сталося, що вона в одній мінутці обернулась йому перед самісіньким носом і станула, як стовп. Можна було її на шматочки посікти — була б не обернулася. Дарка не винна, що не може нікому образи дарувати. Хоч би це рідна мама була. Хоч би це сам король був. Чула тільки, як за плечима просвистів Костик:

— С-с-мар-рката…

Тоді Празький розсміявся уголос. За ним ще дехто захихотав, але більшість мовчала, а це був поганий для Дарки знак. Нагло розреготався Костик. І як би шнурком усіх потягнув за собою. Дарка аж тепер остовпіла: сміються вони з Костика чи з неї?

— Панове, що сталося? Чому не робимо вже раз проби?.. — затягнула тоненько Ляля. Аж по цьому пізнала Дарка, що Данкова сестра фальшива.

— Прошу, проба! Панно Софійко, на сцену, — щойно Уляничеві вдається потрохи вгасити ту пожежу сміху, що вибухла ні з сього ні з того. Софійка вискакує на сцену, решта стає за лаштунки, і Дарка знову сама. Знову мусить мати почуття, що вона тільки з ласки тут. Дарка повертає головою на всі боки, в прихильні й неприхильні собі сторони, щоб доглянути на чийомусь обличчі думку про свою поведінку з Костиком. Бо ж вона не знає, чи так, як вона зробила, це зовсім погано, чи тільки не-виховано, чи попросту лише смішно?.. Не знає, чи за це будуть її хвалити, чи гнати, чи сміятися з неї?

Улянич (ціле щастя, що саме він режисерує!) викликає Дарку на сцену.

«Слава богу, — зітхає в душі Дарка. — Прецінь ще не так зле зі мною, коли й мене кличуть».

— Ви виходите з-поза лаштунків і співаєте «Ой у полі при дорозі». Знаєте цю пісню?

— Ні, — каже неправду Дарка, бо знає кожне слово з цієї пісні. Тільки не вміє її співати. Ні її, ані будь-якої іншої не вміє співати Дарка, бо не має, таки анітрохи не має слуху. До цього повинна вона була відразу признатись. І, може, була б мала настільки відваги, напевно була б мала її, якби не той випадок перед хвилиною з Костиком. Тепер уже пізно, бо Улянич звертається до Данка:

— Данилюк, візьміть скрипку й переграйте Дарці кілька разів цю пісеньку, щоб уже можна нарешті почати ту пробу…

Дарці стає гаряче, як би нагло зі столітрового котла бухнула пара на неї.

«Тепер… ще тепер признатись…» — підбичовує останками волі свою відвагу, але та не може кроком рушитися з місця.

Данко (він теж вірить, що вона може навіть на сцені співати) стає перед нею зі скрипкою.

«Яке непорозуміння… яке страшенно неприємне непорозуміння…» — трохи не б'є себе кулаками по голові Дарка.

Данко настроює скрипку.

— Прошу, — і, як на глум, подає їй тон, як би це могло врятувати її чи привернути їй слух. — Прошу, панно Дарко, — і потягує смичком по скрипці, наче пилою по Дарчинім серцю. — Прошу! — нагадує втретє, вже злий, і починає ногою такт вибивати. Дарці відобрало вже не тільки слів, але й людську мову. Забула, буквально забула в одній хвилині говорити. Тільки теплі краплини поту, що навпереміну скапують то з одного, то з другого виска, пригадують їй, що ще жива. Тоді Ляля (хто б це подумав, що навіть фальшиві люди можуть інколи помогти нам у біді?) порадила:

— Данку, попроси Дарку до другої кімнати… Там переграй їй, бо в цьому гармидері третьої не розбереш…

Дарка йде за Данком, як за янголом-спасителем. Йому одному можна виявити навіть цей сором.

— Я вам переспіваю насамперед без скрипки… Добре?

— Не треба, — може тільки вимовити Дарка.

— Чому «не треба»? Буде вам легше потім за скрипкою співати… — каже таким голосом, щоби Дарка пізнала, що він хоче щось для неї, спеціально для неї зробити. — Ну, добре? — питає не знати вже котрий раз і кладе свою руку на Дарчине рам'я. — Добре, Дарко?

Цього вже забагато. Очі не видержують, заколихують повіками, і дві сльози викочуються поза їх береги. Данко ніяковіє:

— Що сталося? Я вас чимсь уразив? Прошу… дуже прошу сказати…

Прохання таке щире, що Дарка вже без страху визнає всю сумну правду:

— Я не маю слуху… Ніколи не співаю… Чого хочете від мене?

Ледве докінчила, як уже мусила пожалкувати своєї щирості. У Данкових очах в одній секунді від цього її признання пригасли всі світла. Лице його, що ще перед хвилею можна було серце гріти до нього, стало тепер студене, як від гострого подуву морозу.