— Коли ти дійсно не маєш часу, то чого я маю гніватися на тебе? — каже обережно Дарка. Слух Данка став вразливішим, ніж колись.

— Зіпсувало тебе місто, Дарко, — сміється Данко, — і ти вже не віриш мені.

Дарка воліє про це не говорити. Ще трохи — і вона ладна докоряти собі, що не він її, а вона його забуває. Що знає, наприклад, вона тепер про нього? Як знає вона його думки, його плани на наближче майбутнє?

— Знаєш, з дому писали, що на великдень буде шлюб Улянича з панною Софійкою. Погуляємо, Данку? А ти… ти хотів би бути професором, так, як Улянич? — хоче щось про його думки довідатися Дарка.

На таке запитання Данко відповідає сміхом:

— Що тобі бог дав? Я… я… мав би колись бельфером [19] бути? Ти іноді щось таке смішне скажеш, Дарцю! Знаєш, ким я хотів би бути? Я хотів би колись мандрівником бути! Глобтретером, обходисвітом! Розумієш, що це значить?

Дарка не розуміє цього нового слова, але виразно відчуває всю його безодню. Обходисвіт? Вічний мандрівник? А що тоді з нею буде?

Та Данко сам уже спростовує сказане:

— Це тільки така моя мрія. Кожний мріє про щось, а хіба все з того, про що мріємо, здійснюється? Хіба так, Дарцю? Я буду музикантом-скрипалем. Я вже сказав це собі, і так воно буде. Ти побачиш, колись будеш про мене в газетах читати!

— Я повинна про тебе і без газет знати, — злегенька натякає про їх дружбу Дарка.

— Авжеж! Ми завжди будемо друзями, хоч би я і від'їхав звідсіль. Я завжди писатиму до тебе з дороги…

«Тільки це… з усіх моїх мрій — тільки це?» — починає пхинькати Дарчине серце.

— І що тобі з того буде (не зважується сказати «нам»), як ти будеш відомим скрипалем?

Теж питання! Данко мало не розсердився на Дарку за нього. Ще питатися, що йому з того буде, як він буде славним скрипалем! А те, що про нього говоритиме і писатиме цілий світ? А гроші? А подорожі від столиці до столиці? А багаті банкети на його честь? А те, що його ласки запобігатимуть найбільші пани? А музичні вечори при королівських дворах? Питати ще, що йому буде з того?

— О, будь! Будь славним скрипалем! — вже сама штовхає його Дарка на цей шлях слави.

— Ти думаєш, що це так легко — стати славним? І що ти можеш розуміти в цих справах? — борониться Данко перед її порадами. Може, навіть для того, щоб пізніше не мав потреби ділитися з нею своїми успіхами. А може, гордий, хоче сам пройти цей шлях. Треба знати Данка Данилюка! І Дарка не турбує більше своїми розпитуваннями. Вона знає, що тепер треба мовчати. Мовчати і чекати, а там якось усе влаштується. Так поступають усі розумні і благородні жінки.

— Дарко, з якого часу ти співаєш у хорі? — пригадує собі раптом Данко їх зустріч на репетиції і своє здивування. — Чого ти говорила мені тоді на канікулах, що не маєш слуху?

— Бо ж так воно є, що я не можу виступати на сцені, — дає Дарка відповідь, що однаково добре може підходити до правди, як і до брехні.

— Я десь у лютому, а може, і скоріше, маю виступати у музичному інституті. Раз граю у квартеті, а другий раз тільки у супроводі фортепіано. У квартеті грають самі хлопці. Фортепіанний супровід дали одній учениці з «Лічеул ортодокс». Румунці. Вона вже тепер боїться. Дівчата ніколи не будуть відважними.

Дарці пригадується одна сумна неділя:

— Чи вона… ця учениця, називається Джорджеску?

Данко не любить, коли хтось надто цікавиться його справами, але цим разом він задоволений, що Дарка знає.

— Так ти, може, її знаєш? Еге, її звати Джорджеску. Лучіка Джорджеску.

Дарка хотіла б щось більше довідатися про цю ученицю, але не має відваги спитати.

Така перелякана своїм щастям, що боїться сполошити його відвертим запитанням.

— Вертайся вже, Даночку, — каже з виглядом закоханої, яку переживання зробили старішою на два роки щонайменше. Може, ця зустріч, коли тепер перерветься, видасться йому закороткою, і він схоче перенести все недомовлене на інший, умовлений час. Але Данко не розуміє її. Ніколи не розуміє її. А що ж це дальше буде?

— Я пройду ще кілька кроків і вернуся. Не хочу, щоб ти через мене на обід спізнилася. Добре тобі на станції, Дарко?

— Так собі, як на станції, — зовсім прив'яла Дарка.

— За Веренчанкою не тужно тобі?

— Вертайся вже, Данку, я піду сама. Чого ти маєш через мене спізнятися?

— Дарко!

Дарка хватає його за руку, хоч це аж ніяк не годиться дівчині:

— Я тільки так кажу… я тільки так кажу, Данку. Я ж хотіла б, щоб ми разом були, але так не можна… Сам знаєш, що так не можна.

Данко звільняє свою руку від Дарчиних пальців, але очі в нього розчулені і уста тремтять від хвилювання:

— Моя маленька дівчинка, — шепоче їй ніжно, — іди тепер додому і будь доброї думки…

Вони подають одне одному сердечно руки, якусь хвилину тримають свої долоні міцно одну в одній, нарешті розлучають їх. Розходяться, щасливі, ще з слідами тепла на своїх долонях.

Дарка за звичкою глянула на годинник на ратуші. Не повірила своїм очам, зупинилася, поглянула уважніше. Потерла долонею по лобі, по повіках: як це сталося, що вже без п'ятнадцяти шоста? Адже вони так мало сказали одне одному, власне, нічого не сказали, а кудись півгодини втекло. Поки добіжить додому, спізниться на сорок п'ять хвилин. А, нехай!