Та Дарку вже ніхто не слухав. Пані пробурмотіла щось під ніс по-німецькому, що мало означати у перекладі на нашу мову, не дослівно, звичайно, — «піп у дзвін, а чорт у калатало», і вийшла з кімнати. Тоді Дарка з розмахом (щоб Лідка бачила) розіклалася писати листа до мами. Хотіла тільки настрашити Лідку. Ніби пише скаргу до своїх батьків на неї і на її маму. А в дійсності вона вже розтанула зовсім від звістки про народження сестрички.

«Найдорожча мамусю і дорогий, коханий татусю!

Дуже хотіла б я побачити нашу маленьку дівчинку. Дуже-дуже! Але я знаю, що поїзд коштує, і ми не можемо так витрачати грошей, тому навіть не думаю про те, щоб їхати тепер додому.

Прошу мені зараз відписати, на кого вона більше подібна, які має очі, яка вона велика. Чи дуже плаче? Я хотіла б їй купити щось від себе, як приїду на різдво, тільки не знаю що. Мені досить добре. Двічі на тиждень є третє, а в неділю завжди щось солодке. З Лідкою не лаюся, але не вона моя сердечна подружка. Мамо, ви іноді на мене нарікали з татом, але якби мали таку дочку, як Лідка, то щойно тоді були б бідні. З Ориською теж не живу у дружбі. Вона учинила в класі таке, що тепер ніхто не хоче її мати за товаришку. Вона підлабузнюється до професора румунської і всіх через те пхає у біду. Не знати, що з нею далі буде, бо досі майже ніхто до неї не відзивається. Прошу про це не згадувати пані Підгірській, бо ще скажуть, що я навмисно так наговорюю. Мене люблять професори (крім Мігалаке), а найбільше професор Порхавка з природознавства. Я ходжу співати, бо мене сам професор вибрав до хору. Ще тепер не вільно мені співати, аж по півроці, але всі думають, що я теж співаю. Данко дуже здивувався, коли побачив мене між співачками. Якби мамуся бачила, які він мав здивовані очі! А я така щаслива, така щаслива, що не гірша за інших. Прошу тільки не прохопитися перед Данковою мамою, що я ніби співаю.

Тепер хотіла б я тобі, мамусю, сказати щось на вушко, але у листі це неможливо, тому вже мушу написати. У нас в класі є одна дуже-дуже гарна (краща за Ориську, краща навіть за Лялю Данилюк!) дівчинка. Звати її Стефа Сидір. Мамуню, я не знаю, що дала б, щоб вона тільки захотіла бути моєю подружкою. Але не такою, як Ориська була. Але такою, мамусю, на ціле життя, до самої смерті, такою, як я читала в тій книжці, знаєш, що подарував мені дядько Муха. Стефа прихильніша до мене, ніж до інших, але має якісь таємниці, якісь побачення, що про них не хоче чи не може мені сказати, а це все мені боляче. Мамуню, як ти скажеш, так завжди стається. Справді, ще не було так, щоб не сталося так, як ти передбачила. Прошу тебе, скажи, що Стефа буде моєю найкращою подружкою. Чи бабуся зібрала так, як я просила, насіння з тих фіолетових айстр? Прошу поздоровити від мене нашу сусідку — Марцю. Цілую руки мамусі, бабусі і таткові.

Дарка»

Лідка стоїть біля того самого столу, що й Дарка, і з сумом дивиться на цю Дарчину писанину. Кожного разу, коли Дарка зводить очі, її погляд наколюється на смуток у Лідчиних очах.

«Вона боїться, щоб я на іншу станцію не пішла. Де її мама візьме серед року нову квартирантку?» — злорадіє Дарка.

Вже послинила краї конверта, вже рукою прибила, а Лідка все ще не знає, що в цьому листі й півсловечка скарги немає. Ще тільки побігти до поштової скриньки. Дарка, щоб нагнати більшого страху Лідці, сягає вже рукою за двері шафи по шапочку.

— Лідко, — не витримує нарешті, — мені добре у вас на станції. Я не хотіла б іншої станції.

Замість належних поцілунків і якогось дуже теплого слова Лідка, не міняючи пози, цідить крізь зуби:

— Дай мені спокій… Ти думаєш, що я не маю про що думати, тільки про тебе?

З цього зрозуміла Дарка, що з нею ніде не рахуються Навіть на платній квартирі.

Як кожного ранку, так і цього, сонце висисає після сьомої останні живі кольори із скатертини на столі. Пахне свіжою (справжньою, а не якимсь там ерзацом) кавою. Пані в нічній кофтині маже хліб маслом та наказує, щоб не залишати паперу від хліба в школі. Папір — пергаментний, куплений, тож треба зберігати його.

Дарка плює в коробочку, щоб рештками пасти почистити черевики, і вперше, відколи ходить до школи (в середу буде навчання в першу зміну!), має велике сердечне бажання запізнитися. Хоче прийти до класу в ту пору, коли вже всі на лавках, коли заборонено голосно вітатися і обертатися до своїх сусідок.

Дарка боїться зустрічі з Ориською.

Боїться її ласкавих, наївних очей. Сама має страх перед тією зміною, що відбулася в її ставленні до Ориськи. Дарка не забобонна. О ні! Чи ж не виграла тому три роки двадцять п'ять лей від дядька Мухи за те, що принесла йому ввечері квіти з кладовища? Але тепер вірить, що слина малої Кентнер має силу закляття: Ориська вмерла, перестала існувати з тої хвилини, коли Кентнер плюнула на неї. Ніколи Дарка не зможе довірити таємниці свого серця людині, на яку плюнули. Ніколи не зможе гордитися своєю товаришкою, ніколи не зможе вже сказати про Ориську: мовляв, оця гарна дівчина з кучерявим волоссям — це моя найкраща подружка. Бо на неї плювали.

Татусь оповідав (аж дивно чомусь, що тепер на станції часто згадується те, що колись випадково розповідали тато чи мама), що один його товариш застрелився з сорому, коли брат ударив його в обличчя при дівчині. Дарка підозрює, що це була, власне, та дівчина, яку кохав той нещасний.

— То був гонористий хлоп, — похвалив його безумний вчинок тато.

Та хто на станції, тому важко спізнитися до школи. Господиня, чи, як її Дарка називає, пані, буде так довго крякати, що час утікає, так довго буде тобі ступати по п'ятах, що для святого спокою вилетиш з хати, мов камінь з пращі.

Дарка, хоч як цього собі бажала, таки не запізнилася до школи. Здалека побачила Стефу Сидір, що обперлася об двері п'ятого класу.

— Я маю тобі щось сказати, Попович, — відділила Дарку від Лідки.

Дарці наче поклав хтось на плече дуже важку руку. Оце офіціальне «Попович» і ця серйозна міна не віщували нічого особливого.

Сидір відвела Дарку аж в кінець коридора.

— Чи ти знаєш, що ми («Хто ті ми?» — думає Дарка) вирішили бойкотувати Підгірську? Це твоя найближча подруга. Я не знаю, але я радила б тобі піти за класом… Бо інакше це може погано для тебе вийти…