Стефині руки легенько сковзають по Дарчиних плечах:

— Не говори мені більше… Ти думаєш, що я не догадуюся…

«Для чого я їй сказала? Для чого зробила я це?» — трохи не кусає собі пальців Дарка.

Стефа намагається, ах, як намагається не дати пізнати на собі ніякої зміни. Звільняється від Дарки і каже звичайним, як до подружки, голосом:

— Сьогодні ввечері прийду до тебе, і підемо кудись… пам'ятай!

«Яка я підла… А вона, моя квітка, яка вона шляхетна! Я зробила їй прикрість, а вона хоче відкрити мені свої таємниці», — карає себе докорами Дарка.

Після обіду приходить Стефа на півгодини раніше від умовленого часу.

— Одягай пальто, і ходімо, — каже коротко. Це означає, що не можна розмовляти про таємні справи там, де стіни мають вуха.

На тротуарі Стефа переходить на лівий бік.

— Ще маємо час, — каже так, немов Дарка знала, про що буде мова.

І все. Дарка зиркає збоку на Стефу. «Якби не мій язик, якби не моє дурне серце, що не вміє одиноко радості переносити, то Стефа не мовчала б так, як тепер».

І знову ця дошкульна мовчанка. Врешті в кінці Геренгасе [27] бере Стефа Дарку під руку, але це не є вже той теплий, сердечний рух, що колись. Мабуть, хоче мати її ближче себе, щоб вітер не розносив того, що говоритиме.

— Я маю з тобою про щось поговорити, але ти повинна дати мені слово честі, що нікому про це ані мур-мур…

— Даю слово честі!

Мабуть, Дарка надто скоро заявляє про свою готовність, бо Стефа якось недовірливо глянула на неї.

— Щоб так твоя мама була здорова і жила, Дарко?

Мама? Дарка з страхом подивилася на Стефу: чи може бути на світі аж така велика таємниця, щоб ручатися за неї життям мами? А коли, не дай господи, в нестямі вихопиться необережно якесь слівце, то тоді мама… Ні! Ні! Всім іншим присягне, поклянеться, тільки не життям мами.

— Даю тобі слово честі… Ти не віриш мені?

Тепер Стефа вже вірить. Голос у Дарки такий, що йому не можна не повірити.

— Я не буду тобі багато розповідати. Ти бачиш сама, до чого йдеться в нашій гімназії… Бачиш (Стефа зовсім забуває про те, що Дарка — приватистка, перший рік у гімназії), що з кожним новим шкільним роком ми втрачаємо щораз більше прав. Минулого року ми ще мали свідоцтво на двох мовах і румунська була тільки як предмет… Цього року будуть уже тільки румунською мовою і під час фізкультури вже румунська команда. А історія? Нам обіцяли, що ми будемо вивчати румунською мовою тільки історію Румунії, а що зробили з нами? Скликали начебто з'їзд істориків — і ось які наслідки… Для «нашого добра», для «полегшення» навчання вивчаємо румунською мовою вже і всесвітню історію. Бачиш, як вони це хитро роблять? Тебе грабують до сорочки, а тобі повинно здаватися, що це — для твого добра… І багатьом таким ідіоткам, як Лідка Дутка, і справді так здається. На другий рік, побачиш, уже відкрито, без штучок, будуть вивчати історію в усіх класах тільки румунською мовою. Через два, через три роки дійде до того, що в українській гімназії скасують українську мову як предмет… Будемо вивчати французьку, латинь, німецьку мову, тільки не рідну… Ось до чого йдеться! Чи ти розумієш, про що я тобі говорю?

Даремно Стефа гарячиться. Дарка все розуміє. Навіть більше: відчуває те ж, що й вона.

— Та справа не тільки в румунській мові… не думай собі! Тут більш далекозора політика! Вони хочуть взагалі змести нас як націю з території Романії маре. Так, щоб ти знала! Вони, не бійся, не такі вже дурні, щоб не розуміти, що насильство може викликати насильство, і тому вони… пускаються на різні допоміжні засоби. Вони починають «науково» доводити, що ніколи не було українців у Північній Буковині… а ми — «зрутенізовані» румуни… Але ж вони не можуть заперечити сорок мільйонів українців взагалі, правда? То що вони роблять: своє вихваляють, аж канудить, а українську культуру висміюють… Історію перекручують… І що ти їм зробиш? Ти чула, що городив Мігалаке на передостанньому уроці? «Руські князі часто були васалами румунських бояр…» Ну, скажи, як можна спокійно переносити таку брехню, просто нахабну, з пальця виссану брехню!

Дарка теж думає, що не можна, але що робити? Що робити? Про це, власне, хоче говорити Стефа:

— І тому, бачиш, є між учнями і нами самостійний гурток… Ми там читаємо заборонені політичні поеми Шевченка, Лесю Українку, про яку навіть не згадується в нашій гімназії… Революційні поезії Івана Франка… Ти чула такий вірш, як «Вічний революцьонер»? А про російського письменника Чернишевського чула? Чи ти хотіла б до нас належати?

Дарку починає лякати ця сітка протизаконності, а водночас вона почуває, що вже факт таємних і небезпечних сходин сам по собі вабить її більше, ніж слухання творів поетів.

— А що б нам було, якби нас викрили? — говорить «нас», хоча ще не відчуває ніякого зв'язку з невідомими.

Стефа притискує щільніше її руку до себе.

— Вже злякалася?

— Ні, я хочу просто знати…

Не може сказати Стефі, що вона була б рада почути, що за участь у таких нелегальних зборах чекає шибениця, — коли вже риск, то хай той риск не буде з дешевих!

— Що ж, повикидали б нас усіх із школи на сто вітрів…

— І більше нічого?

— І гімназію закрили б. Тобі ще мало?

— Ти, певно, думаєш, що я так випитую, бо боюся? — визивно говорить Дарка.

Стефа подає їй заспокійливий знак рукою:

— Досить! Ніколи не вважала я тебе за боягуза! А от язик за зубами тримати чи зумієш ти?

— Якщо ти сумнівалася, — вже ображена Дарка, — то для чого взагалі починала таку балачку зі мною…

— Нічого… Нічого… Ходімо скоріше, а то спізнимося… Сьогодні збираємося в Оріховських.