Шрифт:
— Румунію.
— Як ви сказали? Я не чув добре…
— Румунію, так, як пан професор казали, — не то дивується, не то виправдовується Романовська.
Мігалаке майже вириває крейду з її рук:
— Можете не рисувати! Учениця, яка не знає, як називається держава, в якій вона живе, яка не вміє елементарно означити границі цієї держави, може йти на місце.
Та Романовська і в думці не має йти на місце. Цупко стиснула крейду в кулаці і не поступається. Вона знає, і її повинні питати. Це її право. Вона мусить знати, за що має одержати оце неминуче «інсуфіцієнт» [26] . Та, звичайно, вона знає так само, як і вчитель, за яку відповідь дістане «інсуфіцієнт».
26
Погано.
Романовська належить до справедливців. Хоче, щоб цей акт кари чи помсти відбувся формально.
— Я підготовила урок, прошу пана професора. Прошу мене питати.
— На місце!
— Прошу мені сказати, за що я дістала «незадовільно». Мене будуть дома питати, я мушу знати, що я маю відповісти!..
Її голос починає вже втрачати рівновагу.
— Ага, ви конче хочете знати за що? Бо мені так хотілося, бо мені сподобалося поставити вам двійку. Можете це переказати своїм батькам. Можете послатися на мене, я не відцураюся від своїх слів. Ясно вам?
Романовська робить блискавичний рух, немов збирається кинути крейду, але в ту ж мить кладе крейду на підставку, повертається рвучко і біжить до лавки. Очі її в сльозах, але ці сльози настільки мужні, що не течуть по обличчю.
Клас вже не чекає на нові несподіванки. Оріховська і Романовська вже «трупи». Що ж може ще бути страшне чи цікаве? Нічого. Справді, нічого більше. Проте приходить ще одна несподіванка, коли Мігалаке викликає Косован:
— Домнішоро Косован, продекламуйте нам «Міоріцу», бо якось сьогодні не йде нам з нею…
Косован декламує вірш рівно, байдуже, як зозуля з годинника.
— Дуже гарно. Прошу сідати. Тепер, домнішоро Підгірська, роздайте румунські зошити.
Ориська з червоними вушками, спаленіла від щастя, яке її зустріло, розносить зошити по партах.
Дарка розгорнула свій зошит і зразу закрила його.
— Я маю «дуже добре», а ти? — витягнула шию Ориська.
Дарка зморщила лоб. Самовпевненість Ориськи шмагнула її, як ремінний батіг.
— Я маю «мінус три», зате з української мови — «дуже добре», а це важливіше.
— Пс-с! — остерегла на хвилинку запізно Оріховська, Мігалаке вже почув.
— Що ви кажете, домнішоро Поповіч? — І, не чекаючи на Дарчине виправдання чи пояснення, почав сміятися сам до себе. — Сідайте, сідайте домнішоро Поповіч, бо шкода часу.
— Я маю «мінус три», — що тепер буде? — звірюється Оріховській Дарка з усією щирістю свого страху.
Оріховська кладе свою долоню на її руку:
— Я маю велике «дуже добре», але це одно й те ж…
«Але ж мене не питали, — заспокоює саму себе Дарка, — адже мене ні разу усно не питали… Я можу усно відповісти на «дуже добре». Навіть коли б я мала письмово «погано», то він не має права дати двійку за чверть. Це було б крайнє беззаконня! Ні, навіть такому румунові, що нікого не боїться тут, навіть йому не можна цього робити. Татусь міг би звернутися до директора, до візитатора, до самого міністра. Мене ж не питали… Ані разу не питали», — відчайдушно захищається Дарка.
— Я не була ані разу питана, — каже Дарка нарешті Оріховській і знову чує відповідь, яка не заспокоює її:
— Я ж була питана — і що з того? На одне виходить…
Чистилище триває й після дзвінка. Нарешті, коли ноги під партами почали ставати дедалі нетерпеливішими, а лавки надто часто поскрипувати, Мігалаке виходить. На порозі поправляє пальто, що зсунулося в нього з одного плеча, і каже, що домнішори не повинні так зневірятися. Багато з них має ще час і ще насидиться у п'ятому класі. Еге ж!..
Як тільки Мігалаке зникає в коридорі, п'ятий клас змовкає. Всі в німому нерішучому очікуванні дивляться на Оріховську. Їй завдалася найбільша кривда, вона послужила за найяскравіший приклад, як у цій своїй, рідній школі потоптано всяку справедливість.
Ще ніколи сваволя вчителя не була така неприкрита. Правда, в історії української Чернівецької гімназії записані чорним імена кількох учителів — одного філолога, одного математика і ще одного історика (цей, відколи учні його покропили в Пруті, зав'язавши спершу в мішок, став добрішим), які вважали, що доля учня — в їхніх руках. Але навіть у тих чорних типів кожне «погано» було принаймні формально законне. Ще ніколи в цих мурах не лунало з уст жодного вчителя таке цинічне, визивне:
— Дав я тобі двійку, бо мені так хотілося, а ти можеш іти скаржитися на мене хоч до бога.