Над силу діставшись туди, ми побачили, на превеликий подив (як це у нас досі ще збереглася здатність дивуватися!), що лава на маленькому плато неподалік суцільно поросла зеленню. Очевидно, з давніх-давен на вулканічному попелі утворився шар ґрунту, а згодом туди потрапило насіння, занесене птахами. Проте ця зелена галявина зацікавила нас ненадовго, оскільки не можна прожити, харчуючись травою, подібно до Навуходоносора [45] . Для цього потрібен Божий промисел і відповідно пристосовані органи травлення. Ми сиділи під прикриттям скель і важко зітхали. Що ж до мене, то я щиро пожалкував, що ми зважилися на цю безнадійну затію. Раптом Амбопа підвівся і побрів кудись, а через кілька хвилин я, неабияк здивований, побачив, що цей завжди сповнений власної гідності зулус танцює і кричить, як божевільний, розмахуючи чимось зеленим.

У надії, що йому вдалося знайти воду, ми кинулися до нього так хутко, наскільки були здатні наші зранені ноги.

— У чому річ, Амбопо, дурню? — гукнув я зулуською.

— Це їжа і вода, Макумазане! — І він знов помахав якоюсь зеленою штукою.

Тут я нарешті розгледів, що у нього в руці. Це була диня! Ми набрели на місцину, зарослу тисячами диких динь, і всі вони були абсолютно стиглі.

— Дині! — заволав я до Гуда, котрий ішов услід за мною.

І секунду потому він уже накинувся на якийсь плід своїми штучними зубами.

Мабуть, ми наситилися не раніше, аніж з’їли принаймні по шість штук кожен. Хоч вони і не були надто приємні на смак, але яке це мало значення! Ніколи в житті я не куштував нічого дивовижнішого.

Але дині — не надто поживна їжа. Коли ми угамували спрагу їх соковитою м’якоттю і поклали ще якусь кількість охолоджуватися (себто розрізали навпіл і поставили сторч на сонці, щоб вони охолоджувалися при випаровуванні), ми знову відчули страшенний голод. У нас ще залишалося трохи білтонгу, але всіх нудило від одного погляду на нього, до того ж доводилося й цей харч економити, адже ніхто не міг сказати, коли нам вдасться роздобути їжу. І тут нам неабияк поталанило. Дивлячись у напрямку пустелі, я побачив зграю з кількох великих птахів. Вони летіли просто на нас.

— Стріляй, пане, стріляй! — шепнув мені готтентот, кидаючись долілиць на землю.

Всі ми зробили те саме.

Тепер я розгледів, що це була зграя дрохв і що вони зараз пролетять на відстані десь п’ятдесяти ярдів над моєю головою. Схопивши вінчестер, я зачекав, коли вони опинилися просто над нами, і схопився на рівні. Дрохви, як я і сподівався, налякано збилися в купу. Я двічі вистрелив, і мені пощастило вполювати одну з них. Це був прекрасний екземпляр, що важив близько двадцяти фунтів. Через півгодини здобич уже смажилася над багаттям, яке ми розпалили з сухого бадилля. Вперше за цей тиждень у нас був такий бенкет. Ми строщили цю дрохву з кісточками, лишилася тільки купка обгризених маслаків і дзьоб. Після цього ми почувалися значно краще.

Вночі, коли зійшов місяць, ми знов рушили в дорогу, прихопивши з собою стільки динь, скільки можна було нести. Що вище ми видиралися, то все прохолоднішим ставало повітря, і це було для нас великим полегшенням. Удосвіта ми опинилися десь за дюжину миль від лінії снігів. Тут ми знов надибали зарості із динями, і думка про воду перестала нас хвилювати, адже попереду було царство снігів. Але підйом тепер став дуже крутим, і ми просувалися надзвичайно повільно, долаючи не більше однієї милі за годину. Окрім того, цієї ночі ми доїли останній шматочок білтонга. За весь цей час ми не здибали в горах жодної живої істоти, за винятком дрохв, і нам не зустрілося жодного струмка або джерела. Це здавалося дуже дивним — адже над нами височіли величезні масиви снігу, мав же він час від часу танути! Але, як ми згодом виявили, з якоїсь невідомої причини всі струмки стікали потойбіч гір.

Тепер нам неабияк допікала нестача харчу. Здавалося, ми уникли смерті від спраги лише для того, щоб померти з голоду. Короткі нотатки, які я тоді систематично вів у своєму записнику, найкраще розкажуть про сумні події подальших трьох днів.

21 травня.

Вийшли об 11 годині ранку, оскільки повітря не досить прогрілося для денного переходу. Узяли з собою запас динь. Над силу пленталися протягом дня, але динь уже більше не видно — очевидно, вийшли з тієї смуги, де вони ростуть. Не бачили ніякої дичини. На заході сонця зупинилися на ночівлю. Нічого не їли вже багато годин. Вночі сильно страждали від холоду.

22-го.

Знову вийшли вдосвіта, відчуваючи велику слабкість. Упродовж дня пройшли всього п’ять миль. Зустрілося кілька невеликих ділянок землі під шаром снігу, який ми і їли, оскільки більше не було чого. Отаборилися під виступом величезного плато. Люта холоднеча. Випили потроху бренді і лягли, загорнувшись у свої ковдри і притиснувшись один до одного, щоб не замерзнути. Голод і утома завдають нам жахливих страждань. Боялися, що Вентфогель не доживе до ранку.

23-го.

Знову спробували йти далі, як тільки сонце підбилося вища, і трохи відігріло наші задубілі тіла. Становище украй загрозливе, боюся, що коли не пощастить із їжею, то цей день буде останнім для нашої подорожі. Лишилося тільки трохи бренді. Гуд, сер Генрі і Амбопа тримаються добре, але Вентфогелю зовсім кепсько. Як і більшість готтентотів, він не терпить холоду. Я вже не відчуваю колишнього гострого болю в шлунку, але якось задубів. Інші кажуть, що відчувають те ж саме. Ми перебуваємо тепер на самому хребті чи стіні з лави, що сполучає дві гори. Краєвид звідси пречудовий. Позаду до самого горизонту — величезна сяйлива пустеля, а перед нами на багато миль, — гладенька рівна товща злежаного снігу, що плавно заокруглюється догори. У центрі її — гірська вершина десь на кілька миль у периметрі, що здіймається в небо тисячі на чотири футів. Не видно жодної живої істоти. Господи, допоможи нам! Боюся і що настала наша смертна година.