Ох і тяжко було мені вирушати в такі далекі краї, звідки я міг і не повернутися, навіть не сказавши коханій останнього “прощавай”.

Не знаючи, як мені вчинити, я звернувся зі своїм горем до батька, розповів йому про все і попросив сприяння.

— Я їду, щоб помститися за наше спільне горе, — сказав я. — Може, мені доведеться накласти життям заради честі. Допоможіть же мені, батьку!

— Мій сусід Бозард, — відповів батько, — намірився віддати дочку за твого брата, а не за тебе, Томасе. Своїм добром кожен розпоряджається як хоче. Проте сьогодні я тобі допоможу, якщо зумію. Сподіваюся, що мене-то вже він не виставить за поріг! Накажи осідлати коней: поїдемо до Бозарда разом.

Не минуло й півгодини, як ми вже були перед будинком Лілі. Батько сказав, що хоче поговорити зі сквайром. Слуга, пам’ятаючи наказ свого господаря, подивився на мене неприязно, проте впустив нас до передпокою, де сидів, попиваючи ель, сам сквайр Бозард.

— Добридень, сусіде! — пробурчав сквайр. — Радий тебе бачити. Проте ти привів із собою того, кому тут зовсім не раді, хоч це й твій син.

— Я привів його сюди востаннє, Бозарде, — відповів батько. — Вислухай його прохання. Ти можеш сказати йому так чи ні — діло твоє, проте якщо ти йому відмовиш, наша дружба від цього міцнішою не стане, адже хлопець сьогодні вночі виїжджає, щоб сісти на корабель і відплисти до Іспанії. Він їде на пошуки вбивці, і їде зі своєї доброї волі, бо, сам того не бажаючи, дозволив убивці втекти, і я гадаю, що він робить правильно.

— Щеня він іще! — зневажливо процідив сквайр Бозард. — Молодий він для таких ловів, до того ж у чужих краях! Проте мені його сміливість подобається, і я бажаю йому удачі. Чого ж він від мене хоче?

— Дозволь попрощатися з твоєю дочкою. Я знаю, що його залицяння тобі не до шмиги, і не дивуюся. Я і сам вважаю, що він іще дуже молодий, щоб мріяти про шлюб. Але якщо він іще раз побачиться з дівчиною, то поганого в цьому не буде. Але останнє слово — за тобою!

Подумавши трохи, сквайр Бозард відповів:

— Хлопець-то він хвацький, хоча йому й не світить бути зятем. І їде світ за очі. Хтозна — може, й зовсім не повернеться. Не хочу, щоб він згадував мене лихим словом! Іди он під той бук, Томасе, і чекай. Я пришлю туди Лілі. Можеш поговорити з нею півгодини. Тільки не більше! Та не ховайтеся нікуди, щоб вас було видно з вікон. І не дякуй мені, біжи, поки я не передумав!

Я вибіг із дому, серце моє калатало шалено перед зустріччю з коханою. А коли вона наблизилася, я подумав: воістину, навіть ангел не може бути прекрасніший і ніжніший.

— О Томасе! — прошепотіла вона, схиливши голівку до мого плеча. — Невже це правда, що ти відпливаєш за море на пошуки вбивці?

— Так, я відпливаю, щоб знайти його і вбити! Тоді я залишив його, щоб догнати тебе, а нині я мушу залишити тебе, щоб знайти його. Тільки не плач! Я присягнувся це зробити, і якщо не дотримаю клятви, ганьба впаде на мою голову.

— А я через твою клятву повинна овдовіти, навіть не ставши дружиною? Ох Томасе, якщо ти мене покинеш, я тебе вже ніколи не побачу!

— Звідки знати, мила? Мій батько побував за морями, зазнав усіх поневірянь і повернувся благополучно.

— Звичайно, він-то повернувся, та ще й не один! Ти молодий, Томасе, а в далеких краях стільки прекрасних і знатних дам! Хіба я зможу сподіватися, що лишуся в твоєму серці, коли буду так далеко?

— Присягаюся тобі, Лілі…

— Ні, Томасе, не присягайся: навіщо брати зайвий гріх на душу, якщо ти раптом порушиш клятву? Просто пам’ятай про мене, коханий, а я тебе ніколи не забуду! Адже може бути, — о, серце моє розривається, коли подумаю! — може так статися, що це наша остання зустріч. Але якщо це так, сподіватимемося на зустріч на небесах. Але в одному будь певен: я буду вірна тобі, поки жива, і що б не робив батько, я швидше помру, аніж порушу свою обіцянку. Я звичайно молода, щоб говорити так твердо, але так воно й буде! О Боже, ця розлука гірша за смерть! А може, й насправді краще тобі виїхати… Адже якщо ти залишишся, як то нам з тобою буде тут, поки живий батько, а я йому бажаю довгого життя!

— Люба моя, давай помолимося, щоб нам жити одне поруч одного! Я їду не тільки за ворогом, але і на пошуки багатства, і я його здобуду заради нашого майбутнього!

Лілі гірко похитала головою.

— Це було б велике щастя, Томасе. Люди рідко одружуються з любові, а якщо це й трапляється, то часто тут же втрачають одне одного. Тож будемо вдячні за те, що знаємо, якою може бути любов на землі. І якщо не зустрінемося — любитимемо одне одного в іншому світі, де ніхто нам не скаже “ні”.

Ми довго ще говорили, шепочучи безладні слова любові, туги і надії. Нарешті Лілі озирнулася з сумною і ніжною усмішкою і сказала:

— Час уже, милий. Он у дверях стоїть мій батько і гукає на мене.

— Ех, була не була! — гаряче прошепотів я і потяг Лілі за стовбур старого бука.

Тут я ухопив її в обійми і обсипав поцілунками, і вона гаряче відповідала на мої поцілунки.

Ледве пам’ятаю, що було потім. Коли ми вже виїздили, я знову побачив кохане обличчя, сумне і заплакане: Лілі дивилася нам услід. Упродовж двадцяти років ця сумна і прекрасна дівчина поставала переді мною, як постає вона перед моїми очима зараз, наперекір усьому, — і життю, і смерті. Інші жінки теж любили мене, і я знав розлуки страшніші, але спогад про цю дівчину і її прощальний погляд виявилися сильнішими за все.