— Якщо у вас виникла така підозра, сер Генрі, тоді забудьмо про все, що чули, — сказав я роздратовано, ховаючи папір у кишеню і схопившись на рівні. — Я не з тих балакунів, які брешуть напропал про неймовірні пригоди, що їх буцімто довелося їм зазнати, тішачи легковірних.

Сер Генрі заспокійливо поклав свою велику руку мені на плече.

— Вибачте, містере Квотермейне. Я чудово розумію, що ви не мали наміру нас одурити, але погодьтесь: те, що ми почули, було таке незвичайне, що мимохіть викликало сумніви.

— Ви скоро побачите справжню карту і документ, коли ми приїдемо в Дурбан, — сказав я, трохи заспокоївшись. Адже, якщо по правді, то сер Генрі абсолютно правий. — Але я ще нічого не сказав про вашого брата. Я знав його слугу Джима, він супроводжував пана у подорожі. Це був дуже кмітливий тубілець, родом з Бечуани, і добрий мисливець. Я бачив Джима того ранку, коли містер Невілль готувався до від’їзду. Він стояв біля мого фургона і нарізав тютюн для люльки.

“Джиме, — сказав я, — куди це ви відправляєтеся? За слонами?”

“Ні, баасе [26] , — відповідав він, — ми йдемо на пошуки чогось куди коштовнішого, ніж слоняча кістка”.

“А що ж це може бути? — запитав я знічев’я. — Золото?”

“Ні, баасе, що там те золото!” — І він усміхнувся.

Я більше не став розпитувати, щоб не здатися надто докучливим. Проте його слова неабияк мене спантеличили.

Раптом Джим перестав нарізати тютюн.

“Баасе”, — мовив він стиха.

Я зробив вигляд, що не чую.

“Баасе”, — прошепотів він.

“Так, друже, в чому річ?” — озвався я.

“Баасе, ми відправляємося за алмазами”.

“За алмазами? Послухай, але ж це зовсім не туди — вам потрібно їхати у бік розсипів”.

“Баасе, ти чув коли-небудь про Сулейманові гори?”

“Ну?”

“А ти чув, що там є алмази?”

“Ну, чув якісь дурні патякання, Джиме”.

“Це не дурниці, баасе. Я колись знав жінку, яка прийшла звідти з дитиною і дісталася Наталя. Вона сама розповідала мені про це. Тепер вона вже померла”.

“Але ж якщо ви наважитеся на це, то хижі птахи рознесуть ваші кістки, Джиме, в отій клятій країні Сулеймана. А яка пожива з твого нікчемного старого кістяка?”, — сказав я.

Він усміхнувся:

“Можливо, баасе. Кожному судилося померти. А мені ще хочеться спробувати щастя в новому місці. До того ж тут скоро переб’ють всіх слонів”.

“Ось що, друже! — сказав я. — Не наривайся зарані. Бо коли костомаха [27] ухопить тебе за горлянку, якої тоді заспіваєш?”.

Через півгодини я побачив, що фургон Невілля рушив путівцем. Раптом Джим вискочив звідти і підбіг до мене.

“Послухай, баасе, — сказав він, — я не хочу виїжджати, не попрощавшись із тобою, бо ти, мабуть, маєш рацію: ми ніколи не повернемося сюди”.

“То твій господар справді намірився йти до Сулейманових гір чи ти брешеш?”

“Ні, — відповідав Джим, — це правда. Він сказав, що йому необхідно що б то не було стати маєтним, — то чом би не спробувати розбагатіти на алмазах?”

“Стривай, Джиме, — сказав я, — я напишу записку для твого пана, але обіцяй віддати її тільки тоді, коли досягнете Айнайті” (це на відстані близько ста миль).

“Гаразд”, — відповів він.

Я узяв клаптик паперу і написав на ньому:

“Хай той, хто піде туди… сходить по снігах, що лежать на Грудях Цариці Савської, поки не дійде до самісінької вершини. На північному її схилі починається Велика Дорога, прокладена Соломоном.

“Так от, Джиме, — сказав я, — коли ти віддаси записку своєму панові, додай, що потрібно якнайпильніше дотримуватися цієї поради. Ні в якому разі не віддавай йому цього папірця, бо я не хочу, щоб він повернувся і став ставити мені питання, на які я не хочу відповідати. Ну, біжи хутчій, ледащо, — фургон уже майже зник з очей”.

Джим узяв записку і побіг наздоганяти фургон. От і все, що мені відомо про вашого брата, сер Генрі. Але я боюся, що…

— Містере Квотермейне, — увірвав мене сер Генрі, — ніщо не відверне мене від наміченого. Я пройду цим шляхом до Сулейманових гір, а якщо буде потрібно, то і далі. Я йтиму, поки не знайду його або не переконаюсь, що він загинув. Ви підете зі мною?

Я, здається, вже згадував, що я людина тиха і обачлива, і мене застала зненацька ця пропозиція. Мені здавалося, що затіяти таке — значить, піти на вірну смерть. Окрім того, я мав дбати про сина і не міг нехтувати своїм життям.