Дорогою вони мчали як навіжені. Коні у них були добрі, і через півтори години скаженої гонитви вони дісталися Ярмута. Але стерв’ятник вже відлетів. Слідом за ним вони кинулися до порту і дізналися, що зовсім недавно він відплив на човні до свого корабля, який стояв на рейді на якорі, заздалегідь піднявши всі вітрила. Узявши іспанця на борт, корабель негайно відплив і щез у пітьмі. Тоді мій батько оголосив, що заплатить двісті золотих тому, хто захопить убивцю, і два кораблі кинулися за ним наздогінці. Але вони не встигли його перехопити. Задовго до світанку іспанський корабель вийшов у відкрите море і пропав з очей.

Тим часом я скликав усіх слуг і робітників і розповів про те, що сталося. Потім, прихопивши ліхтарі, бо стало вже зовсім темно, ми попрямували до чагарів, де лежало тіло моєї матері. Я йшов попереду, бо слуги боялися. Я теж боявся, сам не знаю чого. Взагалі незбагненно, чому мати, яка так ніжно любила мене за життя, тепер після смерті вселяла мені такий жах? Проте, коли ми прийшли на місце і коли я побачив у темряві двоє очей, що світилися, і почув тріск суччя, я трохи не впав від страху, хоча й знав, що це може бути або лисиця, або який-небудь бродячий пес, привернутий запахом смерті.

арешті я наблизився до матері і гукнув слуг. Ми поклали її тіло на двері, зняті для цього з петель, і так востаннє моя мати повернулася додому.

Ця стежина назавжди залишиться для мене проклятим місцем. Відтоді, як моя мати загинула від руки свого двоюрідного брата Хуана де Гарсіа, спливло сімдесят з гаком років; я зістарівся і чого тільки не набачився в своєму житті, але все одно і дотепер я не наважуюся ходити цією стежкою сам, особливо поночі.

Отак ми дійшли з нашою тяжкою ношею до будинку, де жінки, ридаючи, узялися споряджати небіжчицю в останню путь. Мені довелося боротися не тільки із власним відчаєм, але й піклуватися про свою сестру Мері; за неї я боявся найбільше. Здавалося, що вона збожеволіє від жаху і горя, але зрештою вона впала в якесь заціпеніння, а я спустився донизу розпитувати слуг, що сиділи в кухні довкола вогнища.

Вони сповістили, що приблизно за годину д того, як я зустрівся з іспанцем, вони бачили на стежині пишно вдягненого незнайомця. Він прив’язав свого коня серед кущів ожини на вершині пагорба, якийсь час постояв, наче вистежуючи, поки моя мати вийшла з дому, а потім покрадьки пішов за нею. Один із робітників працював у саду і чув крики, проте не звернув на це уваги. Він вирішив, що там кохається якась парочка із Бангі, що затіяла звичну метушню в кущах. Воістину того дня мені здавалося, що уся наша околиця перетворилася на притулок для дурнів, серед яких найтупішим бевзем був я. Ця думка відтоді не раз випірнала з моєї свідомості, але вже за інших обставин.

Але настав ранок, і разом з ним повернулися з Ярмута мій батько і брат. Вони прискакали на чужих конях, бо своїх загнали. Услід за ними ополудні дійшла звістка, що кораблі, котрі відпливли на пошуки іспанця, через шторм повернулися в порт, так і не побачивши судна.

Нічого не приховуючи, я розповів батькові геть-чисто все про мій поєдинок з убивцею і витримав новий напад батьківського гніву за те, що, знаючи про страх моєї матері перед якимось іспанцем, не послухався голосу розуму й упустив убивцю заради залицянь до дівчини. Брат мій Джефрі теж не висловив ані найменшого співчуття. Адже дівчина подобалася і йому також, отож його неабияк розсердило те, що моя розмова з Лілі не була безрезультатною. Але про цю причину своєї неприязні брат промовчав. І останньою краплею, що переповнила чашу, була поява сквайра Бозарда, котрий приїхав разом з іншими сусідами висловити батькові співчуття в його горі. Але він не втерпів і тут же заявив, що мої змовини з Лілі сталися проти його волі, що він цього не потерпить і що коли я впадатиму за нею, їхній давній приязні з батьком настане кінець.

Удари сипалися з усіх боків. Смерть улюбленої матері, туга за коханою, з якою мене розлучили, муки совісті через те, що я випустив іспанця з рук, гнів батька і злість брата — все разом звалилося на мене. Воістину ці дні були такі безпросвітно гіркі, що в тому віці, коли ганьба і горе сприймаються найгостріше, я мріяв тільки про одне — лягти в могилу поряд з матір’ю. Єдине, що мене підтримало тоді, це записка від Лілі, передана з її вірною служницею. В ній Лілі запевняла мене в своїй ніжній любові і благала не занепадати духом.

Похорон був для мене болісним. Не в змозі стримати своє горе, батько розридався, а моя сестра Мері знепритомніла і впала мені на руки. Майже всі в церкві плакали, бо хоч моя мати і була чужоземкою, але всі любили її за чулість і добре серце.

Коли все було скінчено, ми зібралися у вітальні. Батько сидів згорьований, занурений у безвихідну скорботу, а поряд із ним — мій брат Джефрі. Батько знову почав обсипати мене найдошкульнішими докорами за те, що я упустив убивцю, коли сам Бог віддав його в мої руки.

— Ви забуваєте, батьку, він же залицявся до дівчини, — уїдливо зауважив Джефрі. — А це для нього, вочевидь, було куди важливіше, ніж порятунок матері. Ну що ж, зате він одразу вполював двох зайців: дозволив убивці втекти, хоча й знав, що наша мати найбільше боялася появи іспанця, і заразом посварив нас із Бозардом, нашим добрим сусідом, якому чомусь вельми не сподобалося оте женихання.

— Так, ти маєш рацію, — озвався батько. — Кров матері на твоїх руках, Томасе!