Коротше, зрештою Леонід Павлович докукувався до міністерства: спочатку його перевели до центрального апарату рядовим співробітником, а невдовзі висунули на посаду завідуючого відділом одного з главків.

Тепер мав, здається, все: квартиру в столиці, певне становище, а головне — перспективу. Дратувало тільки відносне безгрошів’я. Дружина працювала лаборанткою в технікумі й приносила сто двадцять карбованців, а мало не втричі більша зарплата Леоніда Павловича все ж не вдовольняла його амбіцій. Звичайно, вистачало і на одяг, і на їжу, проте Гудзієві довелося побувати кілька разів в компаніях людей грошовитих. Одного разу його запросив додому якийсь художник, і Леонід Павлович побачив у нього кришталеву люстру. Художник похвалився, що фінська й коштує мало не півтори тисячі. Гудзій подумав: ото живуть люди — півтори тисячі, його мало не піврічну зарплату підвісити до стелі: свинство якесь…

І невже він не зможе ніколи дозволити собі таке ж свинство?

Саме на цей період Гудзієвого існування і випало його знайомство з Манжулою. Вже за першої зустрічі Леонід Павлович накинув на Манжулу оком: рядовий постачальник з Одеси дозволяє собі вдягатися краще, ніж він, відповідальний працівник столичного главку. Та й ще одноосібно оплачувати досить солідний ресторанний рахунок. Тому й зустрів наступного дня Манжулу в главку не те що вороже, але й без симпатії, не дивлячись на те, що вчора просиділи цілий вечір за одним столом.

Однак Манжула удав, що не помітив начальницької неприязні — запропонував Леонідові Павловичу дістати для дружини французьку сукню, його товариш працює помічником капітана теплохода й привозить такі, що жінки втрачають свідомість.

Гудзій уявив свою Зіну в паризькій сукні, і його неприязнь до одеського піжона чомусь значно поменшала, більше того, він не без задоволення прийняв пропозицію повечеряти в літньому ресторані “Зозуля”, не у великій компанії, як учора, а вдвох — йому, Манжулі, буде приємно провести вечір у товаристві такого високого начальства. Він так і сказав: “високого начальства”, і ці слова приємно полоскотали самолюбство Леоніда Павловича — виявляється, цей постачальник розумний і приємний чоловік, а він чомусь упереджено поставився до нього.

Вечір видався теплий і світлий, засиділися в “Зозулі”, аж поки небо не посиніло й замерехтіли перші зірки. Чи вони спричинилися до того, що Леоніда Павловича потягнуло на відвертість, чи просто випите сухе вино й шампанське (горілку й коньяк вирішили проігнорувати, зважаючи на вчорашнє переобтяження), але поскаржився на труднощі столичного життя і на безгрошів’я.

Гадав, Манжула просто поспівчуває йому, але те, що почув, буквально приголомшило його. Цей одеський пройда заявив, що справа ця не така вже й непоправна, нехай він, Гудзій, дякує богові за їхнє знайомство, бо вже зараз можна запропонувати Леонідові Павловичу одну невеличку справу, котра усуне всі його проблеми.

Висловившись так дещо невизначено, Манжула запитав, чи може Гудзій посприяти, аби главк виділив одному з їхніх підприємств додатково для потреб виробництва вагон алюмінієвого листа?

Леонід Павлович подумав: звичайно, можуть виникнути різні небажані запитання, але, зрештою, він завжди виправдається інтересами виробництва; певно, він організував би Манжулі цей вагон за вечерю в ресторані, але той нараз сказав таке, що в Гудзія заболіли скроні й нараз зовсім потверезішав. Навіть перепитав, чи не почулося, проте Манжула підтвердив: так, за цей вагон йому, Гудзієві, заплатять п’ять тисяч.

Трохи оговтавшись, Леонід Павлович хотів запитати, який дурень і за що викладатиме такі гроші, але своєчасно втримався. Зрештою, це його не обходило, і чим менше він знатиме, тим краще.

Через три дні Гудзій пробив алюмінієвий лист заводові, який, виявляється, збирався виготовляти з нього різний побутовий мотлох, щось на зразок садових лійок чи дитячих іграшок — і одержав паку грошей — вимріяні п’ять тисяч. Поклав до дипломата, все ще не вірячи, не йшов додому, а летів. Знав: Зіна отетеріє побачивши…

Зіна і справді була вражена: п’ять тисяч — ціле багатство. Вона лише мріяла про дублянку, заздрісно позираючи на жінок, яким пофортунило, а тепер можна дозволити собі норковий капелюшок, а Леонідові — шкіряне пальто.

Правда, Зіна швидко підрахувала, скільки лишиться. Виявилось, зважаючи на ії ще незадоволені бажання, не так уже й багато. Скрушно покрутила головою і тільки по тому запитала:

“Звідки?”

Леонід Павлович пояснив усе щиросердно: не звик критися від дружини, тим більше, що іноді вона просто докоряла йому: у декого чоловіки вміють жити і якось використовують своє становище, лише ми…

“А це небезпечно?” — поцікавилась Зіна.

Леонід Павлович безжурно махнув рукою.

“У крайньому разі, доганяка за нехлюйство. А зважаючи на те, що керівник я молодий і помиляюсь уперше, може взагалі обійтися”.

“П’ять тисяч за догану — дурниці, — рішуче відрубала Зіна. — Якщо б мені платили вдесятеро менше, й то…”

На цьому й порозумілися.

Коли Леонід Павлович десь через півроку приніс ще п’ять тисяч, Зіна сприйняла це як належне. Навіть поцікавилась, на що можна розраховувати в майбутньому?