— Будьмо, — повторив Леонід Павлович, і вони випили по чарці одного з найкращих коньяків у світі, випили, не смакуючи, як звичайну горілку, і, певно, не відчувши його справжнього смаку. Гудзій одразу жадібно накинувся на їжу, а Президент поколупався виделкою в салаті, посмоктав маслину й налив по другій.

— Куди женеш? — запротестував Леонід Павлович, але Президент відмахнувся: не хочеш — не пий, а сам зробив маленький ковточок; лише тепер, після маслини, коньяк почав смакувати йому, апетит приходив потім, після другої чи навіть третьої чарки, ось тоді згодяться і червона ікра, і. шинка, і навіть звичайний оселедець з цибулею.

— Ти вже замовив гаряче? — запитав, жуючи, Леонід Павлович. — Я б не заперечував проти вирізки.

Президент кивнув і повернувся до дверей, де стовбичив офіціант. Той одразу помітив цей рух і сковзнув до столика. Нахилився до Президентового плеча й слухав уважно й догідливо.

— Хто сьогодні на кухні, Васю? — запитав Президент.

— Шеф?

— Я б на твоєму місці не ставив дурних запитань.

— Вибачте. Платон Кіндратович.

— Передай Платоші пляшку шампанського, — наказав Президент. — І скажи: ми не проти вирізки.

— Зараз обов’язково передам… — аж розцвів у посмішці офіціант.

Він поспішив до кухні, а Президент повчально мовив Леонідові Павловичу:

— Що офіціант? Пішак, від нього нічого не залежить. Йому на тацю поставлять — принесе, ну, трохи швидше чи потягне, коли не відчує клієнта. А ти шефові догоди — він тобі у вирізку душу вкладе, не кажучи вже про приправи. Ось побачиш, Платоша нам сьогодні такий соус устругне, пальці оближеш.

До вирізки офіціант приніс другу пляшку “Арарату”, і Президент вирішив, що Леонід Павлович дозрів до розмови. Тому, коли Гудзій потягнувся до пляшки, Президент перехопив його руку.

— Чекай, Льоню, — мовив, — їж це Платошине творіння і слухай мене уважно.

Гудзій поклав виделку. Знав: до ресторану покликали недаремно, ось і починається справжня розмова. І треба зважати на кожне слово, бо цей тип обведе навколо пальця — головне, міра ризику і платня, головне — не продешевити.

— Їж, Льоню, — вів далі Президент мало не ніжно, наче дитині, що коверзує, але Гудзій вперто похитав головою.

— Кажіть, що треба. — Очі в нього напружились.

— Нічого особливого. По-перше, справи з металом поки що припиняємо. До кращих часів.

— Щось трапилось? — Леонід Павлович злякався.

— Нічого особливого, Манжула наслідив… — Не хотів казати цього, та в останній момент вирішив, що треба: трохи налякати цього міністерського гуся не завадить — обережніше діятиме й знатиме, що саме чекає на нього в разі відступництва. Тому й додав загрозливо: — Наслідив Манжула й загинув. На той світ поніс усі таємниці.

— Михайло Микитович? — не повірив Гудзій.

— Так, Манжула, — ствердив Президент і вів далі, знаючи, що робить помилку, проте не в силі зупинитися: все ж коньяк ударив йому в голову й розв’язав язика: — Дуже розумним виявився Михайло, гроші за останній вагон собі до кишені поклав, до того ж міліція на нього вийшла, сам у цьому признався, ось і довелося прибрати.

— Вбити? — жахнувся Гудзій.

— Називай це як хочеш, Льоню, але немає більше Михайла Манжули. І не буде ніколи.

Леонід Павлович мимовільно відсунувся від столу й запитав злякано:

— Ви?

— Ну, що ти, дорогенький, є різні способи. — Нараз природжена обережність узяла в Президента гору і він пояснив: — Я до цього не маю відношення. Нема Михайла, то й нема, і нехай земля буде йому пухом.

— Як він загинув?

— Не все одно? Ішов берегом моря, оступився, не втримався і розбився об камені. Нещасний випадок.

— Так я й повірив…

— Кажу: нещасний випадок, так воно і є. Але сам розумієш — з металом тепер небезпечно. Що міліції відомо, за що зачепилися — ми не знаємо. Ще один вагон, і мусимо перечекати. До кінця року.

Леонід Павлович розпростував на столі зім’яту серветку. Сказав, дивлячись на Президента спідлоба:

— Усе це правильно, береженого й бог береже, але я розраховував… І дружина домовилась про новий гарнітур…

— Скільки? — сказав, наче гавкнув, Президент. Гудзій хотів сказати: три, однак вчасно затнувся і з трудом витиснув з себе:

— П’ять тисяч. Знаєте, меблі подорожчали.

— Одержиш.

— Дякую. — Леонід Павлович легко зітхнув і наповнив чарки. Але Президент помахав у повітрі вказівним пальцем правиці.