Валбіцин подумав, що, мабуть, він дочекається того щасливого дня, коли зможе висловити цьому обмеженому гауптштурмфюреру все, що думає про нього. Навіть від усвідомлення цього зробилося приємно, й він, всупереч своєму бажанню, запропонував:

— Могли б скласти мені компанію.

— Зранку п’ють лише…

— Хочете сказати: російські свині? — зареготав Валбіцин, але незлостиво.

Очі в Кранке забігали. Ще вчора кинув би Валбіцину просто в обличчя: так, ти справді — російська свиня, і знай своє місце. Хоч і прислуговуєш нам, хоч і який видатний спеціаліст, проте ніколи не стати тобі на один щабель з німцем, то більше, з німецьким дворянином, фон Кранке, не забувай, чого варте оце “фон”.

— Пийте, коли хочете, це ваша особиста справа, — промимрив Кранке невдоволено. — Та не забувайте, зараз ми…

Він не договорив, з-за горбка, що прикривав мисливський будинок зі сходу, почувся гуркіт, за кілька секунд він перетворився на несамовите ревіння, Кранке метнувся до вікна й встиг побачити трійцю літаків з червоними зірками на крилах. Вони промчали низько, над самісінькими деревами, здавалося, до кімнати увірвалося не лише ревіння моторів, а й розбурхане повітря, що гостро пахло відпрацьованим бензином, і Кранке мимохіть ступив за штору, наче з літаків могли побачити його

Миттєвий переляк гауптштурмфюрера не пройшов повз увагу Валбіцина, однак, коли Кранке озирнувся до нього, нічим не виказав свого задоволення, — зрештою, куди вже гірше, радянські літаки вільно літають над Німеччиною, і хто зна, може, зараз на дорозі від Штокдорфа з’являться їхні машини чи танки…

Валбіцин розумів: поява танків з такими ж самими червоними зірками, що вони їх побачили на російських літаках, означає для нього смертельну небезпеку. Він, не вагаючись, стріляв би в людей з зірками на пілотках чи кашкетах, так само, як стріляв колись, тікаючи з Перекопу в Севастополь. Але переляк Кранке все ж потішив його душу.

Раптом подумав: невже він справді симпатизує червоним?

Відразу ж відкинув цю думку, проте якесь сум’яття лишилося в ньому, може, тому, що чарка зачекалася його, і Валбіцин рішуче натиснув на пружину, що відчиняла двері до сходів у підвал. Побачив, як Кранке кинувся за ним, на мить затримався у дверях, щоб пропустити гауптштурмфюрера, але тільки на якусь невловиму мить: посунув перший, лунко тупочучи по дзвінких металевих сходинках.

Він налив собі мало не повний келих і випив мовчки. Побачивши, що Кранке також потягнувся до пляшки, налив і йому. Спостерігаючи, як ковтає коньяк гауптштурмфюрер, хотів запитати, а як же бути з російськими свинями. Однак утримався, і не тому, що відчував якусь залежність від Кранке чи не наважувався сказати неприємне начальству, просто набута обережність та вроджена стриманість підказували Валбіцину: зараз не час для сварок та зведення рахунків. До того ж будь-яка напруженість у стосунках з Кранке не на користь обом.

Валбіцин випив ще келих, закурив і вмостився в зручному кріслі. Дивився на Кранке, бачив, як нерішуче зиркає той на пляшку, — певно, кортить знову випити, та вагається, не хоче принизити себе в очах Валбіцина. І поза Кранке, і його надто виразні погляди на пляшку потішили Валбіцина. Він подумав — метаморфоза в стосунках з гауптштурмфюрером пов’язана з російськими літаками. Мабуть, це закономірно, бо як-не-як він також росіянин, правда, відступник, та все ж слов’янська кров тече у нього в жилах і за інших обставин вітав би появу російського солдата під стінами Берліна.

Згадав, як ще зеленим прапорщиком відступав у шістнадцятому році мало не до Пскова. Тоді вони мріяли про реванш, зрештою, от він і здійснився: російські танки за Бреслау, й бундючні німці тремтять за свою шкуру, але ж і він ховається від цих танків у прокуреному підвалі, і його поставлять до стінки разом з есесівським офіцером, або й раніше, бо зрадників розстрілюють першими.

Валбіцин лише на мить усвідомив, як це може статися, і кров одхлинула йому від обличчя — зіщулився і потягнувся до пляшки.

Раніше він вважав зрадниками всіх, хто піднявся проти царя і дворян, тобто особисто проти нього, Валбіцина, то Суло бидло, що збунтувалося, і він та його однодумці мусили приборкати бунтарів. Навіть тікаючи від них до Болгарії, не вірив, що це остаточно, що назад вороття немає, завше жевріла якась надія, аж до останнього часу, і, може, лише сьогодні, побачивши над самими вікнами мисливського будинку графа фон Шенка російські літаки, він усвідомив: бидло перемогло й створило таку державу, про яку йому не мріялось навіть у найрожевіших снах.

Валбіцин допив келих одним ковтком, не відчувши міцності спиртного. Подумав, що сентиментальні думки про реванш та якусь єдину кров не для нього, історія знала різні повороти, після розгрому Мамаєвої орди хан Тохтамиш зруйнував Москву, а де ті ординці й де та трьохсотрічна неволя?

Все може статися, либонь, не сьогодні чи завтра, проте хіба потерпить та ж Америка, яка відчула смак перемог у Європі, Радянську Росію?

А якщо не потерпить, то згодиться і він, Валбіцин, — недарма ж Краус прилітав з Берліна, й недарма сидить колишній царський поручик у прокуреному, та все ж комфортабельному підвалі й п’є найсмачніший у світі коньяк!