— Мамо!.. — вигукнув і, тільки тепер побачивши, що вона дивиться не на нього, а на Лесю, відпустив руку дівчини. — Мамо, ви знаєте, прийшли наші!..

— Знаю, дитино, — відповіла якось умиротворено, без того зачудування й захвату, котрих очікував.

— Ти бачила літаки?

Мати кивнула, не спускаючи пильного погляду з Лесі. Та почервоніла, але не відвела очей, наче захищала себе й своє почуття. Мати зрозуміла це й збагнула, що зараз втручання недоречне, краще удати, ніби нічого не помітила, принаймні мала пристойний привід для відступу — підвелася і, широко перехрестившись, мовила просвітлено, дивлячись кудись над дітьми, немов і справді бачила бога:

— Слава тобі, господи! — Ще раз перехрестилася урочисто та додала зовсім буденно: — От і дочекалися…

Мишко кинув їй під ноги важкого гусака.

— Леся зараз обпатрає, — сказав так, наче йшлося про щось цілком звичайне, — засмаж на обід, бо я вже й не пам’ятаю, коли їв гусятину.

Він і справді не пам’ятав, либонь, їв її ще до війни, а тоді йому не виповнилось і тринадцяти, певно, його б не забрали до Німеччини, та в тринадцять виглядав шістнадцятирічним, а тепер, коли ще не виповнилось сімнадцяти, вибехкав на сто вісімдесят п’ять сантиметрів і сам без особливих зусиль підіймав задок брички.

— Де взяв? — запитала мати.

— Приніс, і все! — одповів виклично.

А Леся підтримала:

— Наробилися за три роки, їм з нами он скільки розплачуватися!

Видно, мати додержувалась такої ж думки, але відразу погодитися із зухвалим дівчиськом не хотіла, бо заперечила:

— За крадіжку в Гарці, кажуть, повісили…

— Не крадемо — своє! — заперечив Мишко безапеляційно, й мати, наче лише чекала цих слів, одразу заспокоїлася. Підняла гусака й мовила задоволено:

— Великий!

Леся підхопила птицю, облила окропом і заходилася патрати, а Мишко вирішив, що святковий обід не може відбутися без дівчат, вони садили капусту аж під Гарцом, кілометрів за чотири від Штокдорфа. Нараз він уявив, як під’їжджає до поля, де працюють дівчата, на вороному жеребці самого фон Шенка, й тут-таки збагнув, що мусить вчинити саме так, бо не простить собі нерішучості, може, ніколи не трапиться нагода погарцювати на баскому коні, як сам граф фон Шенк. До коня східних робітників і близько не підпускали.

Мишко побіг до конюшні.

Конюх, старий, трохи підсліпуватий Карл, як і завжди, вже відпочивав — нагодував робочих коней, а виїзних почистив, після цього залазив на горище й спав годину. Його не взяли навіть до фольксштурму, ортсгрупенляйтер сам розпорядився не вносити Карла до списків, бо той був несповна розуму, міг розмовляти тільки з кіньми і ще трохи з управителем Кальтцом, особливо коли той давав розпорядження щодо конюшні.

Карлове хропіння лунало з горища, мабуть, конюха не розбудила б ціла ескадрилья штурмовиків, і Мишко вивів вороного із стійла, загнуздав і осідлав. Кінь, відчувши вуздечку, заіржав збуджено, Мишко всунув ногу в стремено і опустився на блискуче шкіряне сідло. Вороний одразу заграв під ним. Хлопець ще ніколи не гарцював на такому коні, тільки ганяв верхи робочих моцаків купати до ставу, відпустив повід, і вороний одразу пішов чвалом.

Леся, помітивши Мишка, завмерла з роззявленим ротом. Мати насварилася кулаком, та хлопець підвів жеребця дибки й, сам дивуючись зі своєї зваги, пустив його в обхід бараків на дорогу до Гарца.

Дівчата ще здалеку побачили вершника, але не одірвалися від роботи, певно, гадали, що дорогою скаче сам молодий граф, і боялися його гніву, та Мишко спрямував вороного навскіс зораного поля, лише тоді дівчата покинули капусту, дивлячись на зухвалого вершника.

Мишко підскакав до них і осадив коня перед самими робітницями — ефект був надзвичайний, кам’яніли не вірячи й, мабуть, думали, що все це примарилося, однак Мишко, не злазячи з коня, загорлав:

— Кінчай роботу! Чого працюєте на швабів?

Висока худа дівчина, запнута темною хусткою, люто визвірилася на нього:

— Самому жити розхотілося, то й нас загубити хочеш?

— Наші прийшли! — радісно вигукнув Мишко. — Годі на фріців спину гнути!

— Наші, невже наші? — Руки в дівчини опустилися, либонь, лише тепер вона утямила те, що мовив Мишко, бо заплакала, але не зрушила з місця ані на крок, стояла й витирала сльози на щоках.

До Мишка вже бігли дівчата. Бігли, мигтячи голими коліньми, розмахуючи руками, вони вже повірили йому, мабуть, тому, що навіть такий відчайдуха, як Михайло Галайда, ніколи б не наважився сісти на графського коня. Це загрожувало шибеницею, а Мишко крутить огира на ріллі, навіть нахабно хвиськає лозиною.

Дивлячись, як тирлувалися навколо нього дівчата, як жадібно й недовірливо зиркають, Мишко відчув, що мусить негайно щось мовити їм, хоча сказав фактично все, що знав, проте згадав літаки з червоними зірками й, підвівши руку до неба, запитав:

— Бачили? Сьогодні наші їм завдали такого… — затнувся, не знаходячи слів, та й не знав, чого саме завдали німцям літаки з червоними зірками, проте закінчив цілком упевнено: — Справжній розгром! Тобто наше свято, кінчайте роботу і до нас. Мати готує святковий обід.