Гюнтер залишив Аннет у кущах стежити за тим, що діється біля входу, а сам вирішив обійти навколо садиби. Тільки він зник, як на доріжці з’явились двоє — отець Людвіг і його слуга. Вони йшли повіль­но, монах, видно, наставляв слугу, бо той кивав і від­повідав щось односкладово, а отець Людвіг енергій­но жестикулював і все говорив — шкода, Аннет не могла почути жодного слова.

Слуга вивів із гаража мотоцикл і відчинив браму. Викотив машину і, залишивши її на вулиці, акуратно замкнув ворота, віддав ключ монахові. Нічого не ска­завши, рушив до мотоцикла. Вже хотів заводити, та повернувся — забув шолом на лавці в саду. Отець Людвіг, що стояв біля хвіртки, обізвався насмішкува­то, й Аннет чула тепер кожне його слово:

— Не забудь на зворотному шляху голову. І завт­ра вранці заїдь…

Куди повинен був заїхати слуга, Аннет так і не дізналась, бо той завів мотоцикл і рушив. Монах подивився вслід, постояв трохи й повільно пішов до вілли.

Скоро повернувся Гюнтер, і Аннет розповіла йому про все, що бачила.

— Принаймні до завтрашнього дня монах сам, — констатував Гюнтер. — А я там знайшов більш-менш зручне місце, щоб перелізти: кущі зовсім низенькі й зовсім не колючі.

— Почекаємо до вечора?

Гюнтер задумався.

— А може, зараз? Вже початок п’ятої, а святий кабан звик у цей час відпочивати. Послушник казав, що підводиться о п’ятій. Я полізу, а ти й далі стеж за входом.

Прохід між заростями, який знайшов Гюнтер, лише умовно можна було назвати проходом, бо, поки продирався, розкров’янив руки й обличчя. Тепер він стояв за дбайливо доглянутим квітником, вдивлявся в закриті дерев’яними жалюзі вікна, наче й справді міг щось побачити крізь них.

Тиша, й лише птахи джеркочуть на деревах. Три­маючись кущів, Гюнтер обійшов будинок і ледь не наштовхнувся на обплетену плющем і гліцинією альтанку. Обережно розсунувши стебла, зазирнув усередину й перелякано відсахнувся: на тахті лежав отець Людвіг — Гюнтер міг дотягнутись рукою до йо­го голови.

Хлопець присів, затамувавши подих. Невже монах помітив його? Зараз зчинить лемент чи сам зачаївся, зляканий?

Гюнтер перебіг кілька метрів, що відділяли його від клумб з якимись високими червоними квітами, заховався там. Лише тепер трохи оговтався: якщо отець Людвіг і досі мовчить, значить, або не помітив його, або спить. Перечекав ще кілька хвилин і поповз до альтанки. Обігнув її й зазирнув так, щоб побачити обличчя монаха. Так і є — старий спав.

Тепер Гюнтер не роздумував. Ковзнув до вілли — двері не були замкнуті, він причинив їх за собою ’ й навшпиньках пробіг через вузький напівтемний передпокій.

Коридор закінчувався сходами на другий поверх, ліворуч двері вели на кухню, їх не причинили, й Гюн­тер побачив брудний посуд і каструлю на столі. Обережно відчинив двері навпроти. Певно, тут меш­кав слуга: вузьке ліжко, застелене суконною ков­дрою, кілька рушниць на стенді й мисливські тро­феї — голова кабана, птахи, якісь шкурки. Шафа, стіл, два стільці — все.

Двері поряд вели до великої вітальні з квітчастим килимом на всю підлогу. В кімнаті стояли старомодні, але зручні дивани й фотелі, обтягнуті шкірою, шафи з книжками. Мабуть, монах приймав тут гостей і не цу­рався мирських спокус, бо стіл під торшером був за­ставлений пляшками з різнокольоровими наліпками.

Гюнтер оглянув ще одну кімнату. Вона правила за їдальню — простінок поміж вікнами займав сервант з посудом, поруч стояли дубовий круглий стіл і такі самі стільці з різьбленими спинками.

Юнак хотів уже зійти на другий поверх, та помі­тив під сходами вузькі двері, оббиті сталевими шпугами. Певно, вони вели до підвалу й були замкнуті. Гюнтер про всяк випадок натиснув на ручку, й двері одразу піддались, відкривши круті кам’яні сходи.

Помітивши вимикач, Гюнтер повернув його. Внизу спалахнула лампочка, сходи виявились досить довгі. Обережно ступаючи, спустився й побачив велике при­міщення без вікон, справжній кам’яний мішок з низькою стелею. Але це був не погріб — замість бочок тут стояли дві кушетки й стіл, а підлогу по­кривав грубий вовняний килим.

Двоє дверей, дубових і теж оббитих сталевими шпугами, вели з цієї кам’яної вітальні. Гюнтер смик­нув за ручку ближні — не піддалися, другі теж були замкнуті.

Хлопець хотів уже повертатися, та почув за две­рима чи то шерех, чи то стогін. Прислухався, при­клавши вухо до дубових дощок,— справді, за дверима хтось був.

Гюнтер пошкрябав у двері й притих. Стояла така тиша, що, здавалося, дзвеніло у вухах.

І раптом — стогін.

Хлопець переступив із ноги на ногу. Що вчинити? Е-е, все одно, гіршого не буде. Запитав голосно:

— Гей, хто там?

Тиша — й раптом:

— Пити… води…

Невже Карл? Здається, Гюнтер упізнав голос. При­тулився до дверей, аж боляче стало вуху. Погукав:

— Карл! Карл! Це я, Гюнтер!

Знову тиша, потім радісний вигук:

— Гюнтер! Як ти сюди потрапив? Невже справді ти? Можеш відчинити двері?

Гюнтер із сумом обдивився важкі дубові дошки й сталеві шпуги на них.

— Потрібен лом… Хоча б сокира…

— Як ти проник сюди?

Гюнтер кількома словами переповів.