Полковник Роман Козюренко — герой пригодницьких повістей Ростислава Самбука — досвідчений криміналіст. У повісті “Автограф для слідчого” йому доводиться розплутувати справу, пов’язану з крадіжкою на великому швейному об’єднанні.
Злочинці вміють замітати сліди. Один з них під час війни служив у поліції, другий — спекулянт. Щоб уникнути розплати, вони не зупиняються ні перед чим, силкуючись спрямувати слідство хибним шляхом, але полковникові Козюренку з допомогою громадськості вдається знешкодити озброєну банду.
Повість “Есесівські мільйони” присвячена боротьбі прогресивної молоді з неофашизмом
Ростислав Самбук
Автограф для слідчого
.
Комірник кинув ящик з хутром норки в машину недбало, наче непотріб, і приймальник ледь пригамував у собі бажання зауважити йому. Байдуже позіхнувши, мовив:
— Що за літо… Сім раз на день погода міняється. Зранку сонце, а тепер он яка хмара!..
— Два… — Кинув ще одного ящика в машину комірник. Випростався і подивився на небо. — Злива буде, — сказав упевнено. — Вже тиждень о цій порі починається.
— Точно. У мене завжди перед дощем ногу крутить, — поплескав широкою долонею стегно.
— Рана? — співчутливо поцікавився комірник.
— Е-е… — махнув рукою. — Нам довелося трохи… — Він не скінчив, але й так стало зрозуміло, що мав на увазі.
Комірник погодився:
— Та-а-ак!.. Батько мій без ноги повернувся! — Кинувши останній ящик, із злістю витягнув кулькову авторучку, тицьнув пальцем у накладну: —Ось тут…
— Не вперше… — Приймальник і оком не повід на простягнуту ручку, витягнув свою — чотириколірну, немов хотів похизуватися, проставив паспортні дані й розписався швидко, натискаючи на ручку так, що ледь не розірвав папір.
Приймальник помахав комірникові рукою й сів у “рафик”.
— Ну, бувай…
Машина рушила, комірник байдуже глянув їй услід і пішов до свого, відгородженого від комори стінкою, закута. Робочий день закінчувався — навряд чи хто ще приїде по товар… Підшив документи в теку, увімкнув електрочайник — почався дощ, і перечекати його хотілося за склянкою крутого чаю.
Кабінет директора швейного об’єднання невеличкий, скромно вмебльований, хоч підприємство — одне з найбільших у республіці, фірма, вироби якої мають неабиякий попит у покупців. Козюренкові це сподобалось — бачив величезні, з пальмами і шкіряними фотелями кабінети директорів фабрик, котрі проти цього об’єднання все одно, що борсук проти ведмедя. Що ж, директорова амбіція не завжди рівнозначна вазі очолюваного ним підприємства.
Полковник умостився на дубовому важкому стільці впівоберта до директора, глянув на нього й одразу перевів погляд на Шульгу, який присів навпроти.
— Полковник Козюренко, — відрекомендувався, подавши посвідчення. — А це мій колега — старший інспектор міського карного розшуку майор Шульга. Ми розслідуватимемо справу про вбивство працівника вашого підприємства Івана Васильовича Галати.
— Я до ваших послуг, — відповів директор приязно. — Для кас це як грім серед ясної ночі, — додав, дивлячись очікувально й спокійно.
— Сподіваємось на вашу допомогу, Павле Павловичу, — сказав Козюренко.
— Звичайно, — погодився директор. — Мене вже викликали в міліцію, і я повідомив капітанові…
— Йдеться про вбивство, й тому справу доручено мені, — пояснив Козюренко. — Крім того…
— Так-так… — перебив його директор. — Я розумію вас… Ще при мені капітан подзвонив на товарну станцію і з’ясував, що там учора одержано за нашим дорученням хутра на сто п’ятдесят тисяч карбованців. А його мав одержувати тільки Галата…
Козюренко ледь ворухнувся на стільці. Відповів:
— Галату знайдено непритомного на схилах Дніпра десь о чотирнадцятій годині. Через півгодини він помер, так і не опритомнівши, а хутро на станції одержане наприкінці робочого дня. Охорона зафіксувала виїзд вашої машини о сімнадцятій годині п’ятнадцять хвилин.
Директор застережливо підніс руку.
— Але наша машина не їздила вчора на станцію. З часу повернення від капітана й до вашого приїзду минуло дві години, і я мав можливість з’ясувати дещо. Мій заступник по постачанню Глуховський доповів, що Галата мусив одержати норки по обіді. Шофер чекав на нього, але після обіду хтось подзвонив і сповістив, що в Галати серцевий приступ і він лежить удома.
Полковник знову поворухнувся на стільці.
— Цікаво!..
— Машину послали в інший рейс, — продовжив директор, але наразі затнувся, знизав плечима. — Пробачте, може, це не моя справа, але ж ви мали час з’ясувати у комірника на станції, хто саме одержував у нього хутро.
— Маєте рацію. Майор, — Козюренко кивнув на Шульгу, — вже був на станції, та в комірника, на жаль, сьогодні вихідний день. Ловить десь рибу на Дніпрі, й ми позбавлені можливості розмовляти з ним принаймні до вечора.
— Шкода, — зітхнув директор.
— Звичайно. Однак навіть без комірникових свідчень ми знаємо, що норкові шкурки одержав не Галата.
— Гадаєте, його вбили для того, щоб скористатися нашим дорученням?
— Краще не сформулюєш.
— Але ж тоді — хто?..
— Можливо, ми витратимо для з’ясування цього не один день, — відповів Козюренко. — Хоча — все може бути… Та й дещо залежить від вас, шановний Павле Павловичу.
— Радий буду допомогти, — погодився директор.
— Приємно, що ви розумієте це. Почнемо з установлення кола осіб, які знали, що саме Галата мав одержати на товарній станції норкові шкурки.