Згадавши, як запрошували й везли його “у гості”, Модест Сливинський знову відчув зрадницьке тремтіння колін, та, слава богу, саме цієї миті Отто Менцель вказав йому на глибоке зручне крісло. Пан Модест якомога недбаліше простягнув ноги у модних яскравих шкарпетках, озирнувся навколо і сказав із вдаваною безтурботністю:

— У вас непоганий кабінет, гер Менцель. Світлий і зі смаком обставлений.

— Ви вважаєте? — зареготав той. — Я вже призвичаївся й не звертаю уваги. Та й смаки у. нас невибагливі…

— Що ви, що ви! — заскочив пан Модест. — Дивіться, як пасує колір цього килиму до портьєр! Яке багатство барв!

— Справді? — солодко посміхнувся Менцель. Килим і портьєри притягли йому підлеглі після розгрому квартири відомого польського вченого, і Модест Сливинський був перший, хто звернув увагу на їхню вишуканість. — Мені дуже приємно, що ви так високо оцінюєте мої дилетантські спроби…

Модест Сливинський дивився на цього опецька, що потонув у великому шкіряному кріслі… Який ідіот, прошу панства, пустив поголоски про звірства й жорстокість Отто Менцеля? Цей чоловік з червоними щоками має цілком добропорядний вигляд. Як прислухається він до суджень його, Модеста Сливинського, як запопадливо дивиться у вічі — і взагалі з вигляду він мирна, пан Модест сказав би — добра літня людина. Ось лише пальці грубуваті, тa що вдієш, в людині не все може бути абсолютно гармонійне.

Пан Модест заклав ногу за ногу і, погойдуючи блискучим черевиком мало не перед носом Менцеля, сказав впевнено і навіть з відтінком поблажливості:

— Повинен вам сказати, гер штандартенфюрер, що ви мало знаєте і використовуєте українських патріотів. Ми могли б принести значно більшу користь.

— Ви так вважаєте? — Менцель примружився. Ця розмова, якій він задав такий незвичайний тон, все ще бавила його. Смішно було дивитись, як бундючиться і повчає його цей осел з модною краваткою. Та іноді можна дозволити собі невеличкий спектакль. І Менцель мовив єлейним тоном:

— Можливо, ви й маєте рацію… Мені особисто дуже сподобалась та, гм… як би це сказати… лояльність, яку ви так відверто, висловили у пані Стелли. Але ж це тільки слова, а слова, — зітхнув, — у наші часи — що?.. В крайньому разі дрібна розмінна монета. А ви ж, пане Сливинський, звикли мати справу з крупнішими купюрами. Чи не так?

Пан Модест злякався. На що він натякає? Ні, він не дозволить залізти собі до кишені!

— Не тільки слова, — вдав, що не зрозумів натяку, — але й серця… І не лише я. Вельмишановний шеф наш пан Бандера не раз заявляв, що кращі сили української нації…

— Облиште вашого шефа, — недбало махнув рукою Менцель, — і ваші кращі сили… — Хто-хто, а штандартенфюрер знав, чого варте це збіговисько.

— Дозволю взяти на себе сміливість заперечити вельмишановному панові, — образився Модест Сливинський. — Наша українська поліція на ділі довела, що вірно служить фюреру!

“П’яна зграя боягузів, — подумав Менцель. — Здатні лише на акції проти мирного населення…”

— Українська поліція і загони ОУН, — продовжував Модест Сливинський, — будуть і надалі вести рішучу боротьбу із скомунізованими елементами…

“Ах ти ж, нахабо! — подумав Менцель. — І воно ще патякає… А втім, час уже припинити цю комедію…”

Штандартенфюрер широко посміхнувся і фамільярно взяв пана Модеста за гудзик піджака.

— Не лише поліція, — обірвав. — Ви… ви будете вести цю боротьбу. — Блиснув очима, побачивши, як витяглось обличчя Модеста Сливинського. — Так, ви!.. Ми сподіваємось, що ви допоможете нам у нашій важкій буденній роботі.

Модест Сливинський зіщулився. Ось воно як обернулося. Тепер зрозуміло, для чого вони викликали його…

Ніби вгадавши думки пана Модеста, Менцель дістав клаптик паперу зі столу.

— Прошу ознайомитись і підписати, — сказав, втупивши у Сливинського очі, що враз стали колючими. — І пам’ятайте, це велика довіра і честь.

Намагаючись приховати від гестапівця, що в нього тремтять пальці, Сливинський узяв папірець. Так і є — зобов’язання агента гестапо, а це — ох, як не бажано! Модест Сливинський не проти того, щоб допомогти відомству Отто Менцеля, але ж для чого залишати сліди? Багаторічний досвід навчив пана Модеста підписувати якнайменше всіляких папірців — хто зна, як воно згодом обернеться…

Вдаючи, що уважно вчитується у графи зобов’язання, Модест Сливинський крадькома подивився на Менцеля крізь опущені вії і спробував урятуватись:

— Пан штандартенфюрер можуть бути певні, що я ніколи не відмовлюсь допомогти німецькій нації у її героїчній боротьбі. Всі ми зобов’язані це робити в міру своїх сил і можливостей, — не побачивши нічого загрозливого на обличчі шефа гестапо, продовжував: — Невже вам потрібна ця формальність, пане штандартенфюрер? Підпишусь тут я чи ні — це не змінить мого ставлення до великої Німеччини!