Озирнувся. Поруч бородатий вуйко, та з гарячими молодими очима. Повзе швидко, звиваючись у високій траві.

— Давай за мною! — видихнув. — Тільки обережно, щоб не помітили…

Вони проповзли ще кілька десятків метрів, скотилися у кювет. Бородатий мовчки сунув Богданові гранату й очима вказав на шосе. Вони були трохи вище від есесівців, в тилу у них. Обережно переповзли дорогу, тепер їх відділяла од ворогів смуга густого чагарника.

Видно, бородатий добре знав місцевість, бо, подавши Богданові знак іти за ним, побіг напівзігнувшись, обминаючи кущі. Впали разом у невеличку канаву. Визирнувши, Богдан побачив есесівців мало не поруч. Кинув гранату і ще встиг помітити, як вирячились од страху очі кулеметника…

Машина горіла, з танкетки, піднявши руки, вилізав. офіцер. Яка тиша, просто неймовірно, щоб так було після пострілів і вибухів… Богдан підійшов до танкетки… Партизани переносили на підводи мішки з великими сургучними печатками. Поруч стояв Заремба. Він тримався за щоку. Між пальцями тонкими цівочками текла кров. Богдан кинувся до Євгена Степановича.

— Ви поранені?

Не віднімаючи руки, той виплюнув з рота кров, сказав шепеляво:

— В’учили-таки… Шуби вибили… А так… нішого…

Підбіг Дорошенко. Приязно поплескав Богдана по плечі.

— Молодець! — похвалив. І тут же, забувши про нього, замахав руками. — Підводи для поранених сюди! Давай, ч-чорт, швидше!

У загоні було двоє вбитих і кілька поранених. Тих, хто не міг іти, посадовили на підводи, й рушили до лісу. Поспішали. Дорошенко побоювався, що по шосе може пересуватися якась військова частина. Крім того, слід якомога далі заглибитись у ліс: поліцаї з навколишніх сіл, почувши шум бою, напевно, повідомили найближчі гарнізони — можливе переслідування. Та побоювання командира виявились даремні — надвечір загін без пригод прибув на базу.

Куля влучила Зарембі в щоку й вибила зуб. Хоча щока й набрякла, фельдшер, поляк Радловський, що був у загоні за хірурга, й терапевта, й стоматолога, оглянувши рану, лише пожартував:

— Це, пшепрашам, лише трохи зіпсує вам анфас. Невеличкий шрам на обличчі — і все. Через десять днів, проше пана, вшистко в пожонтку…

Дав якусь мікстуру для полоскання, наклеїв на пів-щоки пластир та й подався до інших поранених.

Заремба вийшов із землянки. Над лісом густішали сутінки, на галявині запалали вогнища. Партизани готували вечерю.

Євген Степанович замислився. Ця рана порушувала всі плани. У такому вигляді в місті не з’явишся, а на нього чекатиме в умовленому місці зв’язковий. Він прийде ще раз і ще, а коли протягом двох тижнів Заремби не буде, піде на іншу явку. “Шляк би трафив цю кляту кулю”, — вилаявся, обмацуючи щоку. Та нічого не вдієш: без зв’язкового не буде документів, а без них усі плани — мильна булька.

У штабній землянці світила акумуляторна лампа. Дорошенко вже встиг повечеряти і був у доброму гуморі.

— Тобі, Євгене, зготували манну кашу, — повідомив. — Воно ніби до каші не йде, та можу налити, — постукав по флязі із спиртом.

Заремба кивнув:

— Хоча й не вживаю, та давай. Настрій такий, що не завадить.

— Настрій… — осміхнувся у вуса Дорошенко. — Інший би радів — днів десять постельного режиму і жодної відповідальності. Єдиний недолік — без лікарняного листка…

— Тобі б усе жартувати…

— А я серйозно. Природа чудова, лісове повітря — чим не санаторій?

— Все життя волів би подалі від таких санаторіїв…

— Ну, брате, тут уже нічого не вдієш. Який є. Трохи гірший від Кришталевого палацу у Трускавці, та дехто хвалить…

Подивились один одному у вічі і засміялися.

— Що ж, товаришу головний лікар, доведеться приймати ваші умови, — сказав Заремба. — Та давай подивимось, який вилов у нас.

— Хо! — тільки й мовив Дорошенко, коли висипали на стіл все, що було у першому мішку. — Оце так грабіжники!

— Залишки награбованого, — уточнив Заремба. — Основне прилипло до рук.

На столі лежала купа обручок, браслетів, брошок. Простенькі і з дорогоцінним камінням — діамантами, рубінами, топазами.

Заремба розгладив папірець, який лежав поруч.

— Опис. Звіряти з наявним, думаю, не будемо. Коли й недостача, то, прошу панства, скаржитись все одно, нема куди.

У другому мішку були годинники, у третьому — різний лом коштовних металів. Побачивши сплющені у пластини залишки золотих зубів, Дорошенко згріб усе назад до мішка.