“От як! — подумала з люттю. — Виходить, лише поспішив!..”

Біля виходу з парку на Катрусю подивились два старомодні, погано одягнені фотографи, та дівчина не звернула уваги на їхні благальні погляди. Пішла Сикстуською вулицею: тут мешкав Петро, і дівчина мала надію випадково побачити його.

На розі біля тротуару стояв великий вантажний автомобіль-будиночок на колесах. “Пересувна солдатська крамниця”, — прочитала Катруся. Коли проходила повз машину, раптом дверцята відчинились, визирнула людина у військовому мундирі.

— Вони зараз повинні вийти в ефір, штурмфюрер, — почула. — У цей час завжди…

Дверцята за військовим причинились, та для Катрусі почутого було досить. Поблизу на горі будинок, де мешкає Кремер, а зараз шоста, і через кілька хвилин почне працювати рація Федька Галкіна. А в “крамниці на колесах” змонтовано пеленгаційну установку. Вони вже засікли рацію, просуваються до неї крок за кроком, і сьогодні мишоловка може захлопнутись…

Катруся пішла швидше. Якби могла, то побігла б, але…

У квартирі Кремера пролунав настирливий дзвінок. Галкін, який лише почав передачу — риска, дві крапки… риска, крапка, риска… — висмикнув штепсель з розетки і заховав рацію у валізу. Тривожні голоси у передпокої. Федько вдав, що прибирає на письмовому столі Кремера, і не відразу озирнувся, почувши рипіння дверей.

— Знаєш, як можна назвати твою поведінку?

У дверях стояла Катруся. Розчервоніла, очі сердиті й перелякані.

— Це ти до мене? — не зрозумів Галкін.

— Ні, до папи римського! — Федько ніколи не бачив Катрусю такою. — Ще кілька хвилин, і ви провалилися б. Біля поштамту пеленгатор!

— Який пеленгатор? — перепитав Галкін, хоч відразу все зрозумів.

— Який пеленгатор! — вигукнула Катря. — Гестапівський, певно. Думаєш, вони сидять, склавши руки, коли під боком працює рація? — Побачивши, як зблід Галкін, сказала лагідніше: — Оце тобі наука…

— Спокійно! — не втратив рівноваги Карл. Підхопив валізу з рацією. — Федько, заводь машину. Ще невідомо, як там у них… Їдемо на прогулянку…

Чорний “мерседес” проїхав до поштамту, поминув “пересувну крамницю” і рушив на околицю. Карл Кремер їхав розважатись.

Менцель викликав до себе Харнака і начальника служби перехоплення штурмфюрера Вінклера.

— Мені набридли ці постійні невдачі! — почав відразу гримати. — Більшовики у нас під носом зв’язуються з центром, а ви, штурмфюрер, ніяк не можете зловити їх.

У Вінклера почервоніли вуха. Харнак знав — це було ознакою хвилювання. І зрадів. Цей золотушний штурмфюрер завжди пробуджував у нього антипатію. Безброве витягнуте обличчя, хитрі злі очі викликали фізичну огиду.

— Прогавити рацію, коли були від неї за кілька кроків! — підлив він масла у вогонь. — Хтось розгадав ваш трюк з солдатською крамницею.

Вуха у Вінклера стали пунцовими. Чорт забирай цього гауптштурмфюрера! Ніхто ж у нього не питає — сидів би мовчки. Він, Вінклер, нічого не казав, коли з вини Харнака утік з тюрми небезпечний більшовицький агент. Але ж у гауптштурмфюрера знайшлась рука, а за Вінклера навряд чи хто заступиться. На його місце завжди знайдеться охочий — далеко від фронту, комфорт і гроші. Як не кажи, а набагато краще, ніж навіть служба у штабі армії чи фронту. Все ж там ближче до росіян, а останнім часом вони так швидко наступають, що інколи невідомо, де тил, а де фронт. Біс з ним, з Харнаком, він перетерпить його патякання. Він перетерпить усе, аби залишитись тут, у міській квартирі з теплою вбиральнею і ванною.

— Дозвольте доповісти, штандартенфюрер, — наче підкинуло Вінклера на стільці, — я маю свіжі дані.

— Про які мені відомо вже кілька тижнів? — єхидно запитав Менцель. — Зрозумійте нарешті, Вінклер, мені наплювати на всі ваші дані, мені потрібні не дані, а більшовицька рація!

— Але ж, штандартенфюрер…

— Давайте ваші дані, Вінклер… — безнадійно махнув рукою Менцель.

Штурмфюрер розклав на столі велику карту міста й навколишніх районів. Червоним олівцем були окреслені два квартали біля поштамту — сюди вказували стрілки, які йшли з кількох пунктів радіоперехоплення.

— Саме тут, — тицьнув пальцем у червоне коло Вінклер, — деякий час працювала більшовицька рація. Наші спеціалісти добре вивчили “почерк” радиста, його манеру робити паузу після позивних…

— Я не люблю, коли вдруге відкривають Америку, Вінклер, — буркнув Менцель. — Тим більше, що з Америкою ми у стані війни… — спробував не зовсім вдало пожартувати і сам перший зареготав. Продовжував спокійніше:

— Ну, що там у вас?

— Наші спеціалісти добре вивчили “почерк” радиста, — повторив Вінклер, — і тому твердять, що передавач, який виходить в ефір двічі-тричі на тиждень у цих районах, — показав на карті, — належить йому.