— Сьогодні, та вже мав щастя зустріти вас.

— Тут служить також Ерхард Шульц. Пам’ятаєте його?

— Ще б пак. Чудовий хлопець…

Кремер почув рипіння стільців. Отже, вони сіли за сусідній столик. Серце калатало, кров стукала у скронях. Варто Амренові придивитись….

Карл обережно засунув руку у задню кишеню штанів, непомітно витяг маленький браунінг. Спершись на ліву руку і вдаючи п’яного, поклав пістолет на коліна, накрив долонею правої руки. Шість патронів для них, останній — для себе.

А якщо перебігти зал і вистрибнути у вікно? Першу кулю Амрену, другу — в отого есесівця. Харнак і штурмфюрер п’яні, не встигнуть нічого зрозуміти. До вікна — п’ять метрів. А коли зачинене?.. Можна висадити стільцем шибку, але ж доведеться стрибати з другого поверху і чи встигне він, якщо не зламає ногу, добігти до машини?..

А вони розмовляють.

— Де ви зупинилися? — запитав есесівець.

— Поки не акліматизуюсь, в офіцерському готелі, — відповів оберштурмбанфюрер. — Номер зручний і, головне, у центрі.

— Що замовлятимемо? Ви мій гість, і сьогодні я пригощаю…

— Признатись, я зголоднів. Може б рибу, біфштекс з картоплею і салат? Звичайно, що-небудь випити…

— Чомусь на нашому столі нема прейскуранта.

— Можна попросити у сусідів…

Зарипів стілець, хтось наближався до столика, за яким сидів Кремер. Невже Амрен? Карл почав повільно піднімати руку з пістолетом. Тепер обернутись — і стріляти.

— Пробачте, чи не можна заглянути в ваш прейскурант?

Ні, це не Амрен. Харнак недбало посунув на край столу картонну картку. Карл помітив лише кінчики пальців. Офіцер подякував і пішов на своє місце.

Карл заховав руку з браунінгом під скатертину. “Спокійно, — наказав сам собі, — може, ти і врятуєшся, та завалиш всю справу…” Сперся на лікоть, сховавши своє лице од оберштурмбанфюрера, вдав, що уважно слухає Харнака, насправді ж намагався не пропустити жодного слова з розмови за сусіднім столиком.

— Які у вас стосунки з штандартенфюрером Менцелем? — запитав Амрен у есесівця.

— Службові.

— Я тепер підлягатиму йому.

— З Менцелем можна умовитись. Людина з розмахом і без старомодної делікатності.

— А де ж офіціант? Ну, й порядки ж у вас. Здається, я помру з голоду, — поскаржився Амрен.

— Зверніть увагу на столик у кутку. Бачите того гауптштурмфюрера? Слідчий з гестапо, права рука Менцеля.

— Отой п’яний?

— Це — його недолік. Коньяк і жінки, а так — світла голова.

— А хто з ним?

Карл здригнувся.

— Біс його знає, — байдуже відповів есесівець.

— Познайомте мене з гауптштурмфюрером.

Стілець зарипів так, що Карл зрозумів: Амрен обернувся і спостерігає за ними. Як повільно минають секунди! Їх можна відраховувати за ударами крові у скронях: раз… два… три…

— Зараз не варто. Він не в формі і навряд чи запам’ятає вас.

Знову рипіння стільця. Невже оберштурмбанфюрер все-таки підводиться?

— Підемо в сусідній зал, — запропонував есесівець. — Певно, з офіціантом щось трапилось.

— Здається, там веселіше, — погодився Амрен. — Більше народу і музика…

— Ходімо.

Карл зиркнув скоса. Амрен і есесівець прямували через зал. Повільно підняв голову.

— Що з тобою? — запитав Харнак, побачивши стривожене обличчя Кремера.

— Нога заболіла, — відповів не зовсім до ладу і, важко спираючись на палицю, пішов до дверей. Швидко спустився по сходах, заліз у машину і рушив. Їхав, не знаючи куди й чому. Вже втретє стає на його шляху цей есесівець. І втретє він уникає небезпеки. Так можна стати і фаталістом.

Але ж, як він зрозумів, оберштурмбанфюрер одержав призначення саме до їхнього міста.

Загальмував поблизу Люблінського базару. Поставив машину під брамою у провулку. Виліз, огледівся і югнув за ріг до того будинку, який прикрашала вивіска з величезним примусом. Він не мав права цього робити, та це був єдиний шанс, який залишився.

Ледь ворухнулася штора на вікні, і відразу ж клацнув засув.

— “Чепе”, Євгене Степановичу, — замість вітання мовив Карл, переступаючи поріг.