Сів у кутку, запаливши сигарету. Курив, спідлоба поглядаючи на двері кабінету. З ким і про що не розмовляв би зараз, все одно думатиме про цей кабінет, масивні сталеві дверцята сейфа і коричневу шкіряну папку, яка лежить там. Знав, що подібної нагоди не трапиться. Але ж думав і про те, що ці кілька кроків до сейфа можуть стати його останніми кроками. Зважував, чи виправданий риск і чи є в нього шанси на успіх. Зваживши, зітхнув, загасив недокурок і вийшов до туалету. Він повинен будь-що сфотографувати документи. Як добре, що майор Скачков залишив йому портативний апарат. Зрештою, можна було б просто викрасти папку, але ж тоді гітлерівці змушені будуть перегрупувати свої сили. Ні, краще, аби вони навіть не догадувались, що папки торкнулась чужа рука.

Після вечері Карл попрощався з фрау Ірмою. Спустившись до вестибюля, непомітно прослизнув у вузенькі двері, які вели до чорного ходу — він знав розташування кімнат у губернаторському будинку: як-не-як, а своя людина в домі. Крутими гвинтовими сходами дістався на третій поверх, де мешкала обслуга, вузеньким коридорчиком пробіг, прислухаючись, аби нікого не зустріти, до бібліотеки. Притулився за величезною шафою. Тепер його можна було помітити, лише зазирнувши до цього темного кутка.

Двері бібліотеки були відчинені, і Карл чув усе, що робилося у вітальні. Фрау Ірма сміялась тонким штучним сміхом, а хтось густим басом, певно, оберст, дякував за приємний вечір.

“Коли оберст дякує, командуючий уже відкланявся, — зрозумів Карл. — Зараз почнуть роз’їжджатись…”

Справді, на вулиці заревли мотори автомобілів, навіть через щільно причинені вікна до бібліотеки долинали голоси генералів. Через кілька хвилин усе затихло, лише губернатор у вітальні розпікав когось, поки не втрутилась фрау Ірма. Потім рипнули двері, певно, подружжя пішло до спальні.

Раптом на сходах — перешіптування, приглушений сміх.

— Іди-но сюди, — сказав хтось. На порозі бібліотеки почулась метушня, наче когось хотіли затягти до кімнати.

— Як вам не соромно? — мовив жіночий голос. Та, мабуть, жінка не дуже пручалась… — Що вам треба від мене?..

— Для чого ставити безглузді запитання, моя ластівко? — Карл впізнав голос Руді Рехана. — Я піду до тебе…

— Не можна… — заперечила жінка. Здається, це була молоденька покоївка губернаторші. — Хтось побачить…

— Маю для тебе гарненький подарунок…

— Який?

— Ходімо до тебе…

Видно, покоївка вагалась.

— Не пошкодуєш, — заманював Рехан.

— Чекай… — дівчина пройшла до дверей, прислухалась. Потім визирнула надвір. Тепер вона стояла так, що Карл міг дотягтися до неї рукою. Варто було дівчині ступити крок убік, і вона наштовхнулася б на Кремера.

— Сьогодні біля будинку повно вартових… — сказала. Але ж, мабуть, саме це заспокоїло її, бо різко обернулась до Руді. — Я піду попереду, — прошепотіла, — а ти за мною…

Коли вони пішли геть, Карл перевів дихання. Лише тепер відчув, що спітнів од напруги. Визирнув з-за шафи. Очі звикли до темряви — побачив чорний прямокутник дверей, диван, на якому щойно перешіптувались. Ось тобі й Руді — герой-коханець, до безтями закоханий у свою дрезденську красуню! Та, зрештою, яке йому діло до Руді й до покоївки?..

Минула ще година. Обережно ступаючи, Карл підійшов до дверей, прислухався. Жодного звуку, лише голосно цокає великий старовинний годинник у вітальні на другому поверсі. Кремер зняв туфлі, посидів трохи на дивані, щоб заспокоїлось серце. Перша година ночі. Тепер саме час. Витяг маленький бельгійський браунінг, вислизнув на сходи.

Спускався так, що не чув власних кроків. На порозі вітальні постояв, прислухався й повернув у коридор, який веде до спальні. Певно, ніколи в житті не йшов так повільно. Знав, двері спальні праворуч через п’ять — шість кроків. Якщо замкнені — тоді усі його плани до дідька…

Намацавши нарешті двері, припав до них вухом. Хтось стиха хропе, з свистом видихаючи повітря. Ледь натиснув на масивну бронзову ручку — двері заскрипіли, здалося, на весь будинок. Відчув, як одерев’яніли кінчики пальців. Не дихав. Минула хвилина, друга… Тиша, лише хропіння з присвистом мало не поруч — здається, простягнеш руку і торкнешся до сплячого…

Карл присів і знов ледь-ледь натиснув на двері. Піддались на цей раз без скрипу. В обличчя вдарила важка хвиля. Повітря у спальні було насичене гіркувато-пряним ароматом — улюблені парфуми фрау Ірми — і алкогольним духом: губернатор, видно, перебрав коньяку.

Кремер пам’ятав — ключ від сейфа у правій кишені мундира. Виставивши вперед руки, поповз. Зачепився плечем за щось тверде, обережно обмацав: край ліжка. Поруч — друге, ліворуч стілець. Проліз між стільцем та ліжком, а тут ще один стілець. Підняв руку — здається, мундир. Так і є — мундир! Затамувавши подих, засунув руку до правої кишені і витяг ключ.

Знеможено припав до килима. Якусь мить лежав, прислухаючись до важкого сопіння губернатора. Потім, розраховуючи кожен рух, позадкував і скоро був у коридорі.