Шрифт:
— Дід Кузьма — я вже розповідав про нього — шпилькою замки відкривав. Він мене й просвітив у цьому ділі.
— А сам і ніші в твоїх костюмах ходить?
— Находився вже. Закопали.
Фонарьков слухав і позирав на провулок, вікна будинку, під’їзди. Зненацька запитав:
— Ти де «вальтер» узяв?
— На звалищі знайшов. Ходив, гуляв, стусонув ногою якусь коробку — пістолет і випав.
— Ти там часто гуляєш?
— Де?
— На звалищі.
— Дорогу знаю. Але заглядаю туди рідко. Там з порожніми руками нічого робити.
— Поведеш мене, — твердо сказав Фонарьков.
— На звалищі всілякі жевжики крутяться, чужих не люблять.
— Налякав…
Сашко посерйознішав:
— Я спершу сам поспитаю. А що треба? Фінку?
— Газовий пістолет. Чув про такий?
— Аякже. У зоні один сидів. Хвалився, що мав пістолет. У моряків виміняв.
— На що?
— На ікру.
Фонарьков ще раз подивився на годинник і натиснув на стартер. Машина тихенько рушила. Довго їхали мовчки. Нарешті Фонарьков, ніби й розмови не було про газовий пістолет, сказав:
— Я дам тобі зліпок. Виточиш ключ. До вівторка. Зробиш на совість — не поскуплюся. Ні — шию намилю.
— А для кого ключ?
— Для мене. Замок надійний, а ключ у річку впав. Зрозумів?
Фонарьков зупинив машину біля магазину, де бригада брала за талони молоко. Поки Сашко стояв у черзі, до вантажівки під’їхали сірі «Жигулі». З них квапливо вибрався Валентин і віддав Фонарькову якийсь згорток. Коли Сашко повернувся з пакетами молока, за «Жигулями» вже й сліду не лишилося.
Помчали до підстанції.
— Де будеш виточувати ключ?
— У майстерні.
— Завтра роздобудеш заготовку?
— Спробую сьогодні.
— На, візьми, — Фонарьков тицьнув червінець, — для початку.
— А зліпок?
— Зліпок у мене.
23. Шеремет
— Матвію Петровичу!
Шеремет озирнувся. Неподалік стояв невисокий хлопчина, русявий, з голубими очима, на підборідді — шрамик підківкою.
— Слухаю…
— Хочу з вами поговорити.
— Паспорт є?
— Авжеж.
— Ходімо, — Шеремет попростував до кабінету.
У кімнаті було прохолодно, та Матвій Петрович одразу відкоркував пляшку мінеральної води, налив у дві склянки.
— Пий, — дружелюбно запропонував і порадив: — Не хвилюйся. Ти, мабуть, не за адресою прийшов. Тут прокуратура, а не міліція.
— Я до вас. Особисто.
— А хто порадив?
— Федір Кобзєв, ваш колишній сусід. І не радив, а просто багато розповідав про вас.
— Кобзєва знаю. А що сталося? Дільничний присікується?
— Навідується. А як ви здогадалися?
Шеремет усміхнувся:
— Та вже якось здогадався. Давно звідти?
— Не дуже…
— Як тебе звати?
— Левашов, Олександр Левашов. Ось паспорт. Працюю з Кобзєвим в одній бригаді.
— Давно?
— Уже два місяці.
— Спеціальність набув у колонії?
— Ще раніше.
— За що строк дали? Хуліганство?
Сашко примружився, на шиї набрякла жилка.
— Крадіжка. Зі зломом. Мені можна йти?
— Чого наїжачився? — запитав Шеремет. — Я ж повинен знати, хто ти і яка в тебе справа.
— А я просто так, без справ. Вирішив познайомитися з колишнім сусідом Кобзєва, знаменитим Шереметом. — Заспокоївшись, додав уже цілком серйозно: — Знаєте, скільки передумав, поки наважився прийти?
— Правильно зробив, що наважився. Якщо зможу, то допоможу.
— Хлопця в нас убили… — раптом випалив Сашко.
— Це ти Леоніда Крячка маєш на увазі? А чому ти вважаєш, що його вбили?
— У бригаді не сліпі працюють. Той щось почув, той помітив… Я вислухав усіх, проаналізував…
— Гаразд, а що ти на це скажеш? — Матвій Петрович відчинив шафу, витягнув теку й знайшов аркуш з ескізом підстанції. — Дивись уважно. Ось робоча зона, ось тут було загородження, ось чарунка, яку ремонтував Крячко. А ось місце, де він був уражений електричним струмом. Бачиш — Крячко на цілих два метри зайшов у неробочу зону й зачепив рукою нижні губки рубильника. Саме нижні — там слід дуги. На комісії висунули припущення, що Крячко втратив рівновагу, оступився чи спіткнувся…