Шрифт:
— А чому ви посварилися?
— Уже рознюхали?..
— Відповідайте на запитання.
— Через ідейні протиріччя.
— Он як! Поясніть.
— Що тут пояснювати? Льоня — афганець, після армії для нього все на два кольори поділилося: оце — чорне, а це — біле, й квит. Це можна, а це — зась.
— Афганець? Він за паспортом українець…
— Афганцями себе називають ті, хто в Афганістані служив.
— Що ж усе-таки сталося?
— Соромно й сказати, дрібниця. Попросили халтуру зробити, а Льоня на мене й напався. Словом, погиркалися.
— І побилися?
— Хіба це бійка? Помахали кулаками, та й по всьому. Нам чубитися не можна.
— Чому?
— Ми — десантники. Зчепимось — то вже до смерті.
— Коли посварилися?
— Тижнів зо два тому. А може, й більше.
— Чому Крячко, як ви сказали, «напався» на вас?
— Я вже пояснив: він усе робить за правилами. А коли хтось не так зробить — значить, злодій, шкідник. Чи вам сподобалося б, якби вас шкідниками називали за нізащо?
— Ви хотіли вчинити щось протизаконне?
— То ж бо й воно, що нічого. Сусід попросив провести в гараж світло, я й намірився після роботи цим зайнятися. Клопоту — на дві години, не більше.
— Чому Крячко став заперечувати?
— Та спочатку ні, а коли побачив, що я хочу інструменти й дріт узяти…
— А ви вважаєте, що можна брати, точніше, красти матеріали на роботі?
— Таке скажете! Я ж не кілометр дроту брав, а якихось п’ять метрів.
— Ваші стосунки не змінилися до смерті Крячка?
— Та ні, наступного дня й помирилися. Купив я плоскогубці й на рукоятці випалив: «Для халтур». А Льоня гумор розумів. Коли приходив до нас…
— Він бував у вас вдома?
— Часто… Тобто не один раз.
— Ви не помічали чогось особливого в його поведінці? Наприклад, несподіваної непритомності, раптової глухоти? Чи намірів покінчити життя самогубством?
— Що ви, про це гріх і казати. Він такий хлопець був… Співати любив. А про Афганістан не розповідав ніколи.
— У Крячка була дівчина?
— Була. До армії. А потім виїхала, вони не зустрічалися. Тепер так собі, нічого серйозного.
— Ви не помітили чогось дивного у поведінці?
— Наче ні. Ви краще у шефа запитайте: вони недавно сварилися…
— Як ви довідалися про нещасний випадок?
— Приїхали з Лукіним на місце, а там міліція.
— Ви заходили до підстанції після трагедії?
— Ні. Та й не можна було: міліціонер не пропустив би.
— Поки що ви вільні…
Кобзєв спантеличено стенув плечима й вийшов. Мабуть, він гадав, що допит ще тільки почався.
Присутні в кабінеті якийсь час перемовлялися між собою:
— Все ж таки, звідки прийшов струм?
— Важко з’ясувати точно. Ланцюжок дуже довгий. Споживачів чимало. Міг бути й одиночний розряд.
— Атож, це найбільш схоже саме на одиночний високовольтний розряд.
— Чому?
— Через десять — дванадцять хвилин на шинодроті вже не було напруги. Сомов на вимогу міліції перевіряв індикаторною штангою.
— Можливо… Але те, що там була дуже висока напруга, не викликає сумніву. Чотириста вольт не призводять до таких опіків…
— Та й Крячка не відкинуло б. А він лежав на підлозі…
— Це суттєво. А міг бути розряд таким тривалим? Усе-таки секунд тридцять, не менше.
— Для конденсатора забагато.
— Електромережа — загадкова штуковина. Дуже дивні перехідні процеси трапляються. Пам’ятаю, в Донбасенерго…
— Не відхиляймося від головного. Хто на черзі? Заходьте.
12. Кобзєв
Федір не був господарем. У цьому Сашко переконався відразу ж, тільки-но переступив поріг хатинки, де той мешкав майже два роки.
Ти ба, який: халтуру шукає, а вдома й за холодну воду не береться. Хатинка, затінена черешнею, на шир-ший погляд видалася ошатною, доглянутою. Та коли увійшли до кімнати — аж досада пройняла. У підлозі — щілини, колись густо накладена фарба пошерхла, облущилася. Завіси ледве трималися, жалібно скрипіли, ліжко й величезна шафа стояла на сяк-так витесаних різноколірних брусочках. Та найдивніше, електрична проводка була допотопна, протрухла матер’яна ізоляція, надтріснутий патрон, неоковирна бакелітова розетка…