У першій половині 1921 р., а в деяких регіонах аж до вересня того ж року на території УСРР розгорнувся широкий антибільшовицький партизансько-підпільний рух, який підтримувався більшістю населення. Протидіяли йому радянські війська та загони НК. Ці ж сили здійснювали каральні акції щодо мирного населення. По селах проводилася мобілізація молоді до Червоної армії. З дезертирством велася шалена боротьба: бралися під варту родини втікачів, конфісковувалося їхнє майно, спалювалися оселі, спійманих дезертирів розстрілювали. За рахунок дезертирів поповнювалися підпільні партизанські формування [620] .

Інформація, отримана ДПІ оперативними каналами, в цілому об'єктивна. Про економічну скруту, жорстокий "червоний терор" в Україні в 1921 р. та активну протидію йому сил опору є свідчення й інших, "нейтральних" очевидців, а також радянських дослідників. У 1921 р. зі столиці України до Праги прибув директор Петроградської філармонії Г.Заславський. Він писав: "Становище в Києві жахливе. Лютує "надзвичайка", яку очолює комуніст Павлов, котрий разом з латишем Яном Гамарником є фактичним правителем міста. Дорожнеча життя страшенна внаслідок відмови селян везти продукти більшовикам. Радянський український уряд - голова Раковський - знаходиться в Харкові. "Українізм" цього уряду - оперетковий. У масі своїй українські партії ставляться негативно до радянського уряду Раковського. Життя київського населення проходить під знаком найнеобмеженішого терору. Більшовики ввели дуже складну систему шпигунства і провокацій практично в усіх сферах суспільного життя, і всі бояться що-небудь сказати один при одному... Ненависть селянства до комуністів шалена. Не припиняються повстання, причому селяни виступають розрізнено групами по декілька сіл. Повстання ці придушуються більшовиками з неймовірною жорстокістю" [621] .

А.В.Лихолат у праці "Розгром націоналістичної контрреволюції на Україні (1917-1922 рр.)" посилається на інформаційне зведення ЦК КП(б)У за липень-серпень 1921 р., де повідомлялося, що "по всій території УСРР широкою хвилею розлився бандитизм (читай - рух опору - В.С.), найбільш сильний в губерніях: Донецькій, Катеринославській, Київській, Полтавській і Кременчуцькій" [622] .

Таким чином, є підстави зробити висновок, що обсяг оперативних даних, що надходили в ДПІ з України, давав змогу правильно оцінювати ситуацію та об'єктивно інформувати про неї уряд УНР. Щоправда, бракує даних про розвідувальну роботу в радянських та компартійних установах, а також про агентурне проникнення у військові формування більшовиків, хоча масові мобілізації відкривали для цього непогані можливості. Значна частина інформації, що надходила в центр, збиралася на місцях шляхом візуального спостереження, і тому інколи важливі дані мають фрагментарний характер, як, скажімо, повідомлення агента, котрий прибув з одеського регіону: "приблизно місяць тому назад більшовики почали скупчувати сили на Румунському кордоні, но з якою метою не відомо" [623] . Розвідка департаменту недостатньо приділяла уваги вивченню морально-психологічного клімату в частинах РСЧА, а він у багатьох випадках був сприятливим для відповідного впливу супротивної сторони.

Характерно, що насильство, жорстокість і провокації були нормами та принципами забезпечення покірності й благонадійності в структурах Червоної армії. В одній із тогочасних опозиційних радянській владі газет компетентний аналітик писав: "Незважаючи на те, що зовні офіцери мають буцімто всі права вільних громадян, насправді вони (крім партійних комуністів) перебувають під вічним наглядом комосередків, політкомів та особливих відділів. Особливо не люблять більшовики тих командирів, котрі користуються любов'ю й авторитетом у своїх підлеглих. Таких командирів, як і всіх запідозрених у політичній неблагонадійності, миттєво "ізолюють". Ізоляція ця (як і ізоляція рядових червоноармійців) полягає в тому, що людині, котра "ізолюється", дають якесь відрядження. З відрядження "ізольований" ніколи до своєї частини не повертається, а переводиться в іншу, причому в наказі оголошується, що він за "особливі відзнаки" підвищений у посаді. Дуже часто той, хто "ізолюється", підвищується аж до Особливого відділу, після чого пропадає без вісти".

Закордонний відділ ДПІ надавав практичну допомогу в боротьбі з ворогом партизанським загонам й підпільним організаціям, що діяли на території УСРР. Такі доручення виконували співробітники, котрі мали попередній досвід аналогічної роботи. Так, ще в 1920 р. співробітник департаменту Іван Романівський чотири рази направлявся на Катеринославщину, тричі - на Київщину, двічі - на Херсонщину, по разу - у Вінницю й армію Омеляновича-Павленка. Він продовжив цю працю і в нових умовах. Однак мало даних про характер самої роботи [624] .

Об'єктами зацікавленості та впливу Закордонного відділу були й війська Врангеля, розташовані в Туреччині та Сербії, а також емігрантське середовище в цих країнах. Там знаходилось чимало військових і цивільних українців. Є змістовна інформація, отримана від розвідників, котрі повернулися звідти, про склад врангелівських військ і взагалі емігрантів, їхнє вкрай скрутне матеріальне становище, пригнічений морально-психологічний стан; про напруження в стосунках між росіянами та українцями; про утворення в Туреччині "українізованих військових частин" і українських організацій. Цікаво, що рівень національної свідомості членів цих організацій залишався попри все дуже високим. Відомо, що вони надіслали звернення до Ліги Націй, котре називалося "ТАК КАЖУТЬ ТІ, ЩО ТРИ РОКИ БУДУВАЛИ ЄДИНУ НЕДІЛИМУ", де просили визнати Україну незалежною самостійною державою. Українізація в таборах відбувалася завдяки зусиллям посольства УНР в Туреччині, яке контактувало з відповідними ланками ДПІ. Зауважимо, що Закордонний відділ постійно взаємодіяв з МЗС, особливо стосовно обміну інформацією [625] .

Одним із напрямів діяльності Закордонного відділу ДПІ була пропагандистсько-інформаторська робота на території УСРР. Вона проводилася спеціальними емісарами-маршрутниками, котрі з придбаною або виготовленою пресовим відділом необхідною літературою, часописами, газетами, листівками переправлялись через кордон в облаштованих місцях. Ці матеріали розповсюджувались в першу чергу серед національно свідомої частини населення, переважно сільського, з метою опрацювання й ознайомлення багатьох інших селян. Але найефективнішими були виступи емісарів з рефератами про справи та плани Державного Центру перед сільською інтелігенцією, простими хліборобами та людьми, котрі добровільно взяли на себе обов'язок дальшого поширення інформації серед української громади. Для них реферати розмножували на гектографі [626] . Емісари-пропагандисти виконували ще одну дуже важливу місію: організовували через добровольців-інформаторів збір у селян "миколаївських" грошей для допомоги бідуючим на чужині українським козакам і старшинам та їхнім сім'ям. Слід підкреслити, що цю допомогу до місць призначення доставляли каналами ДПІ представники селянства, обрані на загальних зборах громади, що унеможливлювало зловживання. Безперечно, це були корисні заходи, проте аналіз наявних документів свідчить, що їх проводилось мало [627] .

У роботі внутрішнього (контррозвідувального) відділу ДПІ простежується чотири основних напрямки: контррозвідувальне супроводження діяльності ДЦ УНР в екзилі, насамперед виявлення і знешкодження більшовицьких шпигунів і провокаторів та інших ворогів української державності серед співробітників державних інституцій; забезпечення (в межах своєї компетенції) збереження державних таємниць у структурах Центру; виявлення, попередження та припинення політичних злочинів, спрямованих проти уряду УНР, державних інституцій (ворожа агітація і пропаганда, дезінформаційні акції, спроби насильницького захоплення влади в Державному Центрі тощо - В.С.); вивчення (в межах своєї компетенції) обстановки в таборах, де перебувають вояки Армії УНР, та в українському емігрантському середовищі [628] .