Прогнозуючи подальшу діяльність зазначених осіб на шкоду УНР, автори документа вважали за необхідне їх ізолювати: "ворог є ворог, а тому залишати його на волі річ небезпечна". З огляду на це вони пропонували, враховуючи недоцільність поголовного ув'язнення ("... врешті і в'язниць не вистачить"), "утворити концентраційний табір і тоді їх туди спроваджувати". Одночасно корисною визнавалася "організація праці по реєстрації або перепису населення" [425] .

Безперечно, всі три названі вище категорії становили для УНР певну проблему, особливо друга й третя. Але створення концентраційних таборів далеко не кращий вихід із становища, тим більше для правової держави, якою прагнула стати Українська Народна Республіка. Добре відомо, що, захопивши владу, саме цим антигуманним шляхом пішли вороги УНР - більшовики.

Необхідно сказати про надбання розвідувального підрозділу департаменту - відділу закордонної інформації (ВЗІ). В різні періоди його очолювали: А.Ткачук, Д.Левицький (1919 р.), Теодорович (1920 р.) [426] . Вивчення архівних документів показує, що ВЗІ у задовільних обсягах забезпечував інформацією лідерів УНР стосовно антидержавницьких політичних сил та рухів, що діяли проти неї на території України та за її межами. В першу чергу, це спеціальні відомства та військові формування так званого Українського радянського уряду в Харкові. Крім того, через оперативні можливості відділу Голова Директорії С.Петлюра вивчав ставлення урядів, політичних й ділових кіл ряду західних держав до проблем України та реалізовував задуми щодо відповідного впливу на них і ймовірного використання. Головний Отаман через агента А.Стрижевського здійснював конспіративні контакти з адміралом Колчаком з метою можливої взаємної підтримки. В актив розвідки є підстави записати і те, що важливі рішення уряду приймалися часто з урахуванням її інформації. Про наполегливу роботу "петлюрівської розвідки" за кордоном йдеться і в документах ВНК.

Установлено, що центральні комітети українських партій соціалістів-демократів та соціалістів-революціонерів мали свої органи для збору розвідувальної інформації - так звані Особливі відділи інформації. Аналіз документів дає підстави вважати, що вони працювали при підтримці Відділу закордонної інформації ДПІ та інших українських спецслужб. За даними особливого відділу ВНК 14-ої армії більшовиків, агентура вищеназваних партій діяла не тільки в тилу Червоної армії, але і в Москві та Петрограді. Називалися конспіративні імена агентів, що прибули із Києва: "Єва", "Оксана", "Перельчук", "Андрющенко", "Волошин". Їх діяльність контролювалась через спеціальних кур'єрів, що надсилались для перевірки. ЦК названих соціалістичних партій мали своїх таємних представників і в Австрії, Польщі, Англії. Робота велася і серед інших політичних партій України. Так, до прорадянської партії "боротьбистів" направили 11 агентів, які працювали під псевдонімами [427] .

Разом з тим, ВЗІ не мав відчутних результатів щодо агентурного проникнення в більшовицькі партійні та урядові структури, в радянські органи безпеки та їх агентурний апарат, що звужувало інформаційне поле підрозділу й призводило до серйозних помилок і прорахунків.

Для отримання заслуговуючих уваги відомостей ВЗІ активно використовував і можливості дипломатичних представництв та інших закладів УНР за кордоном, а також українську діаспору й зарубіжні суспільно-політичні кола, які співчували боротьбі України за незалежність, а інколи і допомагали конкретними діями. Дипломатичні представництва УНР збирали і передавали до Центра інформацію військово-стратегічного та політичного характеру. З боку окремих голів дипломатичних установ УНР висловлювалися пропозиції щодо покращення взаємодії між розвідувальними органами та закордонними представництвами, надання їх роботі по збору інформації цілеспрямованого характеру. Так, в листі в.о. посла УНР у Фінляндії М.Залізняка (серпень 1919 р.) до Голови МЗС УНР пропонувалося налагодити на терені Фінляндії збір інформації про становище й стратегічний потенціал радянської Росії: "...В Фінляндії при помочі фінського Генерального штабу і власних агентів докладно вивідувати про те, що діється в совітській Росії, яка є внутрішня сила більшовиків, які є тенденції внутрішнього розвитку Росії...".

В одному з документів МЗС УНР (кінець 1920 р.) говорилося про доцільність контактів з командуванням збройних сил з метою отримання необхідної дипломатам інформації розвідувального характеру. Судячи з документів, ефективна система обміну інформацією між розвідувальними інституціями та міжнародним відомством УНР не була відпрацьована належним чином. Утім, є приклади і плідного співробітництва між ними. Так, за словами начальника відділу преси МЗС УНР, він отримав суттєву інформаційну допомогу від начальника військової місії УНР в Польщі (Інформаційне бюро цієї місії виконувало спеціальні завдання генерала Зелинського). Зокрема, до пресової служби МЗС УНР надходили важливі об'єктивні дані про становище на російсько-українському фронті. В інформації зовнішньої розвідки висловлювали зацікавленість й інші відомства республіки [428] .

Варто зупинитися на питаннях підбору і професійної підготовки кадрів ДПІ. Резерв поповнення формувався як із числа ініціативників, так і осіб, відібраних працівниками підрозділів. Зарахування на службу здійснювалося за розробленими загальним відділом Департаменту "Правилами про прийом співробітників до відділів політичної інформації", де передбачалися певні умови. Після прийняття від громадянина письмового прохання щодо прийому на службу він мусив заповнити "квестіонар" (анкету) з такими запитаннями: прізвище, ім'я та по батькові; дата і місце народження; де прописаний; освіта; рідна мова (щоденного спілкування); рівень володіння українською мовою; знання іноземних мов; віросповідання й національність; відношення до військової служби; на якій службі перебував до 1917 р.; що робив з березня 1917 р. до теперішнього часу; посада, яку обіймає, її клас та відомство. Цей документ долучався до персональної справи кандидата.

Від кандидатів вимагалися рекомендації "українських, правительственних партій" або щонайменше двох їхніх членів (з обов'язковим зазначенням про непричетність претендента до більшовицького й русофільського рухів в Україні). Без таких рекомендацій зарахування кандидатів на службу категорично заборонялося під загрозою усунення начальників відповідних відділів з посади. Рекомендаційні листи для контролю мали зберігатися в персональних справах співробітників. Особи, яких керівники підрозділів знають особисто, могли прийматися лише в разі письмового свідчення цих керівників, що їхні кандидати не причетні до ворожих УНР рухів. Зараховані на службу складали урочисту заяву - "обітницю" про збереження "урядових таємниць" і про своє ставлення до майбутньої діяльності. До роботи у відділах політичної інформації не допускалися громадяни, які працювали в органах політичного розшуку більшовиків або інших окупантів України (крім тих, хто діяв за окремим наказом влади УНР). Обмежувався прийом у політичні відділи старшин Української армії, котрі раніше не служили в ДПІ (винятки з поважних причин допускалися лише з дозволу директора Департаменту). До відділів ДПІ могли прийматися й громадяни, які раніше працювали у ворожих неполітичних установах, але вони давали розписку, що не мали відношення до інституцій політичного розшуку противника. Викриті у нещирості каралися адміністративним арештом від одного до п'яти місяців. За якісний підбір кадрів у відділи політичної інформації, придбання цінних агентів передбачалися видачі з таємного фонду начальникам відділів, їхнім помічникам та співробітникам нагород за фахову працю - щомісячних грошових надбавок (до 25 відсотків установленої платні) [429] .

Підготовка кадрів ДПІ проводилася шляхом повсякденного індивідуального й курсового навчання в практичних підрозділах. Був розроблений і проект курсів агентів політичної та військової розвідки й контррозвідки, який поступово впроваджувався в життя. Але сил і можливостей створити повноцінні навчальні заклади у керівництва Департаменту все ж таки не вистачило. Не виправдав себе принцип підбору кадрів за партійними рекомендаціями. Навпаки, залежність співробітників від курсу своїх партій призвела до того, що міжпартійні суперечки породжували непорозуміння в діяльності ДПІ і його регіональних органів. А це аж ніяк не сприяло їх нормальному функціонуванню. Керівники Департаменту Г.Кульчицький та В.Шкляр відзначали, що дуже мало людей приходило на ниву політичного розшуку за патріотичним, ідейним покликом, а знаючих цю справу й поготів. Багатьох людей жахала вже сама назва інституції. Серйозним недоліком ці керівники вважали відсутність законодавчого регулювання діяльності організації що, зокрема, призводило до становища, коли "тимчасове затвердження штатів тлумачать собі деякі навіть здібні і необхідні для... роботи особи як інституцію тимчасову і це... стримує багатьох від вступлення в ряди робітників Департаменту".