— Довбу я собі породу на одному кряжі, — розповідав сам Джек Міллз Біллу Фогарті. — За цілий день блискітки золота не побачив і, коли сонце вже стало сідати, сів і я відпочити хоч кілька хвилин. Почував себе просто ідіотом і вже був надумав кинути к бісу старательство та найнятися до якогось фургонника чи піти на рудник. Сиджу та й штурхаю ногою такий собі вивітрений замшілий валун. І раптом там, де я відбив шматочок, бачу, щось блиснуло. Нахиляюсь, щоб роздивитися, яка там ще холера. А воно, клянусь господом богом, тут як тут! Я зірвався на ноги та й давай гатити по всіх каменюках навколо. Бачу — в кожному уламку повно золота!

Наступного ранку, вдосвіта, вони обнишпорили вподовж увесь кряж, знайшли багатющі поклади і взялися за діло. Побоюючись, як би сюди не набігли люди, поки вони вибиратимуть розсипне, Джек Міллз та його напарники, роблячи заявку, приховали справжні розміри знайденого скарбу. Вони сподівались, що цей золотоносний пласт даватиме пів-унції на тонну породи, і тому спорудили невеличке горно для випалу руди, потім товкли її в ступці й отак добували золото. Майже сім тижнів їм щастило зберігати свою таємницю.

Спочатку старателі були обурені таким шахрайством відкривачів Лондондеррі. Але в загальному сум’ятті, коли всі кинулись кілкувати ділянки, воно само собою забулось.

Морріс повернувся в кінці тижня страшенно роздратований тим, що вся земля на багато миль довкола була вже закілкована. Розсипного золота виявилось дуже мало, сказав він, і за межами ділянки Міллза ніхто не знайшов нічого путнього. Весь мед був у його вулику. Морріс ніколи не бачив таких багатющих родовищ: вся скеля у неглибоких виробітках горіла золотом.

У Дінні та деяких старателів з Мерчісона були сумніви щодо можливості налагодити постійний видобуток золота в місцевості, де немає великих золотоносних пластів; однак вони тримали язик за зубами і говорили про це лише поміж себе. Вони вважали Джека Міллза та його компаньйонів просто безумцями, що ті відмовляються продати ділянку. Ходила чутка, ніби ці щасливчики не взяли навіть ста тисяч фунтів стерлінгів. Тоді лорд Фінгал запропонував сто вісімдесят тисяч фунтів і шосту частину прибутків. Цю пропозицію було прийнято. Якщо ж до цього додати вартість уже добутого золота, то Міллз і його товариші з повним правом могли себе назвати найбагатшими старателями Заходу.

Бум у Лондондеррі розпалив апетит заокеанських фінансистів до приїсків Західної Австралії. Агенти компаній пропонували скажені гроші за багатообіцяючі ділянки.

Щойно повернувшись, Морріс почав квапливо збиратися в Хеннан. Він сказав, що хоче умовити Фріско негайно підвищити ціну на їхню ділянку. Крім того, він позичив коней та повозку в директора рудника Кассіді-Хілл, а Чарлі Хент може забажати сам приїхати з Хеннана, щоб подивитись на Лондондеррі. Недарма ж бо це родовище прозвали «золотим чудом світу».

Одразу по приїзді з Лондондеррі Морріс подався закупляти харчі. Саллі не знала, де він спав цієї ночі. Звечора вона бачила, як він грав у карти в барі, потім чула, як Білл Фогарті замикає на ніч двері, й чекала, що Морріс прийде до неї в намет. Та він не з’явився до ранку, а потім викликав її на подвір’я, і вигляд у нього був пом’ятий, очі запухлі. Він сказав, що здрімнув на веранді, і зараз буде запрягати, щоб виїхати якомога раніше.

Не було ще й шостої години ранку, як Саллі вже зібралася й чекала на подвір’ї, — в капелюшку й дорожньому плащі, з коричневим бляшаним сундучком, саквояжем та різними пакунками. Але виявилось, що Морріс поїхав іще щось докупити і повернувся аж після сніданку. Зупинивши коней біля готелю, він гукнув Дінні Квіна, що стояв з купкою старателів на вулиці, і попросив сказати місіс Гауг, що він на неї чекає.

Дінні розшукав Саллі й завдав її сундучок собі на плече. Вона взяла туго набитий саквояж та пакунки, вийшла слідом за Дінні з готелю й попрямувала до повозки. Морріс повантажив увесь цей багаж, Саллі залізла в повозку й сіла поруч нього. Всі вийшли на веранду попрощатися з нею.

— Не забувайте нас, Саллі, — сказала Лора, — частіш приїздіть до нас в гості, а я примушу Олфа повезти мене в Хеннан при першій нагоді.

Місіс Фогарті й Білл стояли на порозі.

— Приїздіть до нас як до себе додому, люба, в будь-який час, — гукнула місіс Фогарті. — Білл вам навіть ванну влаштує, аби лиш випала хоч крапля дощу.

— І без дощу викупаю вас, коли на те пішло, — крикнув навздогін Білл.

— От нахаба, — пробурмотів Морріс, хльоснувши сухоребрих коней, — ще таке бовкне, кину віжки і провчу по-своєму цього Білла Фогарті.

— До побачення, до побачення! — гукала всім Саллі. Їй було трішечки сумно й хотілось поплакати, розлучаючись з цими добрими, милими людьми, хоч узнала вона їх зовсім недавно. — Вони такі хороші, Моррісе, — заспокійливо пояснила вона. —.Вони просто жартують, щоб підбадьорити мене.