— Я вважаю подібні жарти на адресу моєї дружини зовсім недоречними, — холодно кинув Морріс. — Ти повинна поводитися з більшою гідністю, Саллі. Репутація жінки тут нічого не варта, якщо вона потурає різного роду фамільярностям.

Мабуть, подумала Саллі, він хотів би додати, що йому дуже не сподобалось, коли вчора, повернувшись з Лондондеррі, він застав її у їдальні, де вона сміялася й жартувала з кількома відвідувачами.

Морріс, звичайно, знав, що на приїсках обмаль жінок, і в Саллі, коли б вона захотіла потішитись за його відсутності, завжди було б на вибір з десяток мужчин, зголоднілих на жіноче тепло. Продавши за готівку багату знахідку, вони ладні були б дати їй все, чого вона тільки забажала б, за саму обіцянку переспати з ними ніч. Мабуть, з такими пропозиціями до неї вже й липли, подумав Морріс, і ця думка викликала у ньому лють. Але заговорити з нею про це йому заважала свідомість власної провини: адже він сам поставив її в таке становище. І ясно, що Саллі так легко не подарує йому цієї провини. Морріс вже мав нагоду переконатися, що його «кохана маленька Саллі» може бути досить упертою і самостійною.

Бідолашний Морріс! Давно йому не доводилось ревнувати її, думала Саллі. По суті, аж відтоді, як вони приїхали в Перт. Безперечно, за час їх медового місяця вона з лялечки стала метеликом.

Їй хотілось показати Моррісу, що йому не доведеться червоніти за неї в будь-якому товаристві. І як приємно було усвідомлювати, що її вважають привабливою! «Ваша дружина, містер Гауг, така дотепна, така чарівна», — казала Моррісу леді Робінсон, і сер Уїльям був дуже уважливий: кожного ранку присилав для неї коня, і вони разом каталися верхи.

«Навіть дуже уважливий», — сказав собі в думці Морріс на одному з балів, дивлячись, як сер Уїльям втретє танцює з його дружиною. Морріс дувся: йому не подобалось, що Саллі з радістю поринула в це нове для неї, веселе життя і з задоволенням вислуховує компліменти, якими засипали її мужчини.

— Ваш чоловік ревнує, серденько, — застерегла її леді Робінсон. — Не давайте йому приводу.

Ревнує? Саллі ніколи навіть на думку не спадало, що в цьому причина похмурого настрою, в який час від часу впадав Морріс. А вона ж робила все, щоб він пишався нею і радів її успіхам у товаристві.

Але потім, коли вони поїхали на село і Морріс признався, що він радий цьому — «тепер вона знову належатиме тільки йому», — Саллі вирішила, що, може, леді Робінсон казала й правду.

Яке горе, яке розчарування принесла йому земля! Спершу він був дуже щасливий, що володіє тисячами акрів. Таких маєтків, казав він, немає ні в кого в Англії. Звичайно, він розумів, що тут все треба починати на голому місці й докласти багато праці, але нестача води та робочих рук, необхідних для розчистки ділянки та будівництва приміщень, доводила його до відчаю. А того, що жити вони мали у звичайній халупі з неструганих дощок, він уже зовсім не міг перенести.

І от Морріс вгатив силу-силенну грошей у матеріали для спорудження пристойного будинку, не послухавши Саллі, яка радила йому спершу полагодити обори для худоби та насипати загати для води. Саллі знала, що треба робити. Адже все її життя проходило серед людей, які.боролись за освоєння нових земель. Морріс був дуже задоволений, що Саллі допомагає йому, але волів господарювати по-своєму.

В цьому й було все лихо. Він ніяк не хотів зрозуміти, чому не можна на тваринницькій фермі у майже первобутній країні господарювати, приміром, так, як на півдні Англії. Його помилка була в тому, що він став нукати на пастухів та наймитів замість того, щоб прислухатись до них і ставитись просто, по-товариськи. А це ніколи до добра не доведе, особливо коли люди краще за тебе знають своє діло. Навіть тесля й пічник утекли; не закінчивши роботи.

Першого ж року Морріс втратив майже всю худобу. Посуха та спустошливі наскоки тубільців немало цьому сприяли. Він робив все, що міг, аби врятувати худобу, та було вже запізно. Пізно було рятувати й саме Бунгарра. І ферма, і всі пов’язані з нею турботи йому вже давно остогидли, а боротьбі з посухою та боргами, які дедалі зростали, не видно було кінця-краю.

Найкраще, що Морріс міг зробити, — це продати рештки свого господарства. Щоправда, виручив він лише кількасот фунтів. Але й це його щастя, казали люди, хоч вівці й ферма в Бунгарра обійшлися батькові Морріса у кілька тисяч фунтів, коли він їх купував.

Саме тоді всі кинулись на приїски в Південному Хресті. Цілком природно, що й Морріс ухопився за цю нагоду нажити великі гроші. Його батько страшенно розгнівався, дізнавшись, що син продав землю і збирається спекулювати на акціях золотих рудників. Мені коштувало цілого багатства, казав він, дати Моррісу можливість спробувати щастя в колоніях; але раз так, нехай віднині розраховує тільки на себе. Жодного пенні він од мене більше не одержить.

Саллі розуміла, що в минулому Морріса було щось ганебне, за що його й послали в Австралію. Сер Уїльям Робінсон у листі до її батька натякав на це. «Юнак дещо пустився берега, захоплювався азартними іграми і взагалі марнував життя», — писав його превосходительство. Принаймні щось у цьому дусі.

Але Саллі вважала нерозумним винуватити Морріса за невдачу з фермою чи за те, що він вклав гроші в рудники компанії «Фрезерс». Зроблена йому пропозиція здавалася цілком прийнятною: вона обіцяла посаду й дивіденди. Але робота, на жаль, виявилась тільки тимчасовою. Тепер Саллі підозрювала, що це була просто приманка, аби спонукати Морріса вкласти гроші у приїски. Коли рудники закрились, сплата дивідендів припинилась і Морріс опинився біля розбитого корита без копійки грошей.

Саллі розуміла: треба було щось зробити, зробити негайно, а то їм доведеться або помирати з голоду, або ж старцювати. Морріс відкинув її намір пустити в дім постояльців, — і чути про це не хотів. Але їй ніяк не щастило розворушити його, вивести із стану тієї понурої апатії, в яку він поринув, і тому вона була змушена не порахуватися з його бажаннями і здала кімнату Олфу Брайрлі та одному банківському клерку, якому жити в готелі не дозволяли кошти.