Поки Саллі їздила в Кеноуну, чутки про похід на Лейк-Дарлот уже дійшли до Конової Лощовини. Лише з півдесятка старателів ще порпались на своїх ділянках вздовж лощовини, але й ті, без упину розгрібаючи й просіюючи землю, в останні тижні мали за свою виснажливу працю всього по кілька унцій. Через те всі вони зараз негайно повисмикували кілки, позгортали намети та ковдри й налаштувалися в дорогу.

Звістку про похід привіз агент одного англійського синдикату. Він їздив оглядати ділянку Хома Дойла та Біссенберджера на північному сході й вирішив також поглянути на Конову Лощовину. Родовище зацікавило його як досить перспективне для організації промислового промивання золота, і він висловив бажання скупити всі ділянки. Мак-Гіну та його товаришам агент заплатив по сто фунтів; Моррісу й Кону він також запропонував сто фунтів за розсипище і триста за ділянку під розробку руди.

Кон ухопився за цю пропозицію. Старий мав намір гайнути в Дарлот, і хоч Морріс вважав, що слід було б дочекатися вищої ціни, зрештою він також збагнув, що й це добре, бо пласт на перевірку виявився досить бідним. Розсипне золото в лощовині, за всіма ознаками, було майже вичерпано, а головне — Морріса не менше, ніж Кона, тягло на Лейк-Дарлот. Як тільки Саллі розповіла йому про балачки, почуті в крамниці в Кеноуні, про «багатющі зразки», взяті на півночі, він погодився з Коном, що з лощовиною треба кінчати, і загорівся новим походом.

Наступного ранку Кон підхопився вдосвіта і привів своїх коней. Саллі допомогла Моррісу зняти намети, розібрати грохот, повантажити на біду інструменти й табірне начиння. Вона теж була рада втекти від цього пустельного сумного місця, від ланцюга застиглих скель, від мертвого озера на широкій, випаленій сонцем рівнині, їй так само, як і чоловікам, хотілось чимшвидше зібратися і рушити в дорогу. Через годину вони з Моррісом уже пленталися слідом за Коном по твердій, закам’янілій глині.

Кон їхав попереду на верховому коні, а за ним ішов в’ючний. Саллі та Морріс трималися своєї перевантаженої біди. На неї довелося взяти й опріснювач, який вони розібрали, зупинившись біля озера. Вони дуже побоювались, чи подужає їхня Квіні такий вантаж: адже вона лише напередодні пройшла весь шлях у два кінці.

— Нічого, витягне, — сказав оптимістично настроєний Морріс. — Вона молодець, наша старенька, так само, як і ти, люба.

Саллі засміялась:

— Хіба я схожа на цю стару шкапу?

— Не зовсім. У тебе немає задишки і не тремтять коліна, — погодився Морріс. — Але ти так само чесно готова тягти найважчий тягар.

— Моррісе! — Саллине серце радісно стріпнулось: все-таки він визнав, що й вона може бути справжнім, надійним товаришем.

— Конова Лощовина — найтрудніший з усіх таборів, які мені доводилось бачити, — сказав Морріс. — І ніколи старателі не ставились до мене так неприязно, як тут. Звісно, ми з Коном самі винні: обійшли правило. Але зрешто’ю скаржитись було б грішно: дещиця й нам перепала. Ось побачиш, скоро акції Конової Лощовини буде випущено на ринок по фантастичній ціні і якийсь англійський біржовик наживе на цьому тисячі.

— А інші розоряться?

— Це невідомо. Може, тут виявиться більше золота, ніж нам здається, якщо закласти шахту й почати розробляти руду. Ще, може, будемо лаяти себе, що продали ділянку.

— А я рада, що ми вибралися звідси.

Сонце обпікало їх, наче вогнем. Піт стікав струмками по обличчю Саллі. Курява, здіймаючись з-під ніг та коліс, осі дала на її одязі й тілі.

— Там, куди ми йдемо, буде ще гірше, ніж у Коновій Лощовині, — невесело сказав Морріс. — По суті, тобі не можна туди їхати.

— Але ж, Моррісе…— Саллі не могла приховати свого страху.

— Ти могла б поїхати на деякий час до Олфа й Лори, або до Марі Робійяр, чи пожити у Фогарті, тільки не служницею. Такого безглуздя я більше не допущу.

— Ні, — твердо сказала Саллі. — У Лори чи Марі я можу прожити якийсь тиждень, не більше, а тебе не буде кілька місяців. Та й чому мені не можна їхати з тобою на північ, Моррісе? Кон каже, що в таборі я управляюсь не гірше за будь-якого мужчину.

— Знаю, Саллі, — знехотя погодився Морріс. — Ти витерпиш усе, що не під силу ніякій іншій жінці.

— Сенді Галлахер повсюди возить з собою жінку, — не відступала Саллі. — Вона була і в Курналпі, і в Фініші.

— Я не Галлахер, і ти не така здоровуля, як Сара. Недарма ж старателі охрестили її Боронь Боже.

Якийсь час вони йшли мовчки. Потім Морріс, глянувши на зажурене обличчя й похилені плечі дружини, тихо промовив: — Досить і того, що я притяг тебе сюди, Саллі. Я просто дивитися більше не можу, як ти плентаєшся оцією дорогою, змучена, брудна, та ще й намагаєшся бути веселою і бадьорою.

Він знову обернувся до неї, і в його погляді запроменіла глибока любов та ніжність, які так рідко прокидалися в ньому. Саллині очі розширились, коли вона відповіла на цей погляд.