— Моррісе, — вигукнула вона, — не залишай мене саму! Мені добре скрізь, коли ми разом. Тоді ніщо не страшне. Навіть оця спека та курява!

Морріс пригорнув її до себе й поцілував. Це була хвилина солодкого забуття. Якби Кон озирнувся й побачив, як вони стоять, обнявшись, під палючим полуденним сонцем, він, мабуть, подумав би, що вони просто збожеволіли. Жодного разу, промайнуло у Саллі в голові, старий не бачив, щоб вони голубились чи милувались одне з одним. Але ж як чудесно усвідомлювати, що Морріс і зараз іще здатний забути, де вони й з ким вони, стиснути її в обіймах і цілувати з усією палкістю закоханого. Такого пориву в нього не було вже багато місяців.

І коли вони рушили далі курною дорогою, їм навіть здавалось, що милі пролітають швидше. Вони йшли, тримаючись за руки, неначе діти, страшенно задоволені одне одним і відчуваючи на серці незвичайну легкість. Довгі спідниці Саллі мели пилюку, а по обличчю Морріса стікав піт, прокладаючи борозни в зашерхлій кірці бруду. Та для них зараз не існували ні сліпуче проміння сонця, ні задуха, ні курява. Вони перекидалися жартами і пустували, немовби знов повернулось до них щасливе кохання юних літ.

Опівдні Кон зробив привал. Він скип’ятив воду, і Саллі та Морріс випили з ним чаю й перекусили.

Після того вони рушили далі. Кон уже забув про свою кривду, що трохи не довела його до божевілля у лощовині. Він був веселий і наперед смакував гулянку в Джіотті. Старий навіть запропонував «місіс Моррі» проїхати трохи на його коні, але Саллі сказала, що, коли стомиться, вона сяде на власного воза.

— Нам з Моррісом треба потренуватись перед походом У Дарлот, — весело похвалилась вона.

— Для такої подорожі потрібні верблюди, — відповів Кон, — та ще й добрячі.

Саллі, однак, не сіла на біду, хоча ще задовго до Кеноуни так підбилась, що ледве переставляла ноги. Але вона тішила себе тим, що Моррісові та Квіні, далебі, не легше, ніж їй.

— Пройти десять миль при ста градусах у затінку, та до того ще й поганяти стару шкапу з важким вантажем, — це тобі не вийти погуляти погожого дня. Правду я кажу, любий? — звернулася вона до Морріса.

— Авжеж, не те, — погодився Морріс. — І не забувай, що завтра ми повинні прочалапати ще дванадцять миль від Кеноуни до Хеннана.

Головна вулиця Кеноуни аж кишіла рудокопами та старателями, верблюдами й кіньми. Крамниці й трактири були переповнені. Одні золотошукачі поприходили з поблизьких ділянок, щоб за звичкою перехилити чарчину на сон грядущий, інші, покинувши безперспективні розробки в далеких таборах, їхали або йшли до Хеннана, а звідти на Лейк-Дарлот.

Кон, не зупиняючись, поїхав просто до Джіотті. Це були найклопітніші години дня, і в маленькому убогому трактирі стояв стоголосий гомін.

— Моррісе, давай заночуємо край дороги на околиці міста, — попросила Саллі. — Переспати можна під возом. Це краще, ніж мучитися ніч у трактирі, де стільки людей і такий ото лемент.

— Гаразд. Але спершу треба повечеряти. Я піду поговорю з місіс Джіотті. — Морріс зайшов до трактиру, але за кілька хвилин повернувся.

— Що там твориться! — сказав він з досадою. — Місіс Джіотті п’яна. Якийсь стариган порпається біля плити, та й він уже встиг нализатись. По-моєму, сьогодні тут не дочекаєшся вечері. А твоя приятелька, Вайолет, у великому горі, її милого, Чарлі Лея, сьогодні вранці знайшли мертвого на дні старої шахти поблизу Білого Пера. Вайолет втекла додому до матері, місіс Джіотті обливається сльозами, жаліє її і водночас лає на всі заставки, — як це вона кинула свою хазяйку, коли такий наплив людей і всі вимагають вечері, а Альберто в барі без Вайолет мов без рук. Я не сказав місіс Джіотті, що ти тут, отже, ми можемо їхати далі.

— Бідолашне дівча! — Саллі було дуже шкода Вайолет та молодого англійця, чия смерть нітрохи не порушила розгульного життя, яким вирувало містечко.

Молода парочка не сходила їй з голови, і думки про неї засмучували Саллі. Як зненацька й легко доля може вбити людину й обірвати будь-яке єднання душ у цій величезній байдужій країні, де страх перед смертю незрівнянно менший, ніж всесильна жадоба золота.

Морріс знову пішов у місто, щоб купити свіжого м’яса та хліба. По дорозі назад він заскочив до бару Джіотті й випив з Коном та іншими старателями.

Саллі розклала багаття на узбіччі дороги. Вони підсмажи м’ясо над вогнем, наштрикнувши його на розсішки з гілок, намастили по скибці хліба згірклим маслом та малиновим варенням і напилися міцного чаю. Одне слово, «розкішно пообідали», як сказав Морріс.

Він стягнув з візка матрац, і вони полягали, вкрившись тільки легенькою ковдрою. Саллі раділа, що Морріс не залишився пиячити з Коном у Джіотті, раділа, що його потягло до неї, і тепер їм так хороше разом під темно-синім, у діамантових розсипах куполом неба.