— А це — пан Каре, — каже Мод, перехопивши погляд секс-бомби, яка глянула на мене. — Розміщуйтеся.

Власне, вони вже розмістилися. Новоприбула випромінює якийсь особливий магнетизм, навіть завжди заклопотаний кельнер одразу ж підбігає взяти замовлення. Між жінками зав'язується розмова, а ми з Добсом, на жаль, полишені самі на себе. Мабуть, йому гірше, ніж мені, бо я все-таки трохи розважаюсь, спостерігаючи за Сандрою.

Секс-бомбу звуть Сандра. Коли дивишся на неї зблизька — нічого особливого. Але хто шукає особливе! Сіро-сині очі — з отих котячих і не дуже добрих. Гарний, трохи кирпатий ніс і завеликий рот з чуттєвими губами. Але це деталі. Головне — в будові тіла: струнке, елегантне й викличне у своїх вигинах, дуже зібране в талії і пишне вгорі.

Мабуть, цими фізичними ознаками й вичерпується вся оригінальність секс-бомби, бо те, що вона говорить, мало чим відрізняється від балаканини першої-ліпшої секретарки чи друкарки.

Сандра наче мене не помічає; це дуже зручно, бо звільняє мене від потреби шукати теми для світської розмови. І все ж, коли ця дивна пара трохи згодом залишає нас, секс-бомба, прощаючись з Мод, не забуває кинути й мені:

— До побачення, містере Каре.

Ми змушені ще десять хвилин сумувати в затишному закладі. Очі дами вже не стежать за входом. Якщо вона сподівались із кимось тут зустрітися, то це була, очевидно, зустріч із Сандрою, хоч я й не розумію сенсу цього побачення.

— Вам набридло? — по паузі запитує Мод.

— Пробую звикнути.

— Моя подруга вам не сподобалась?

— А треба, щоб вона мені сподобалась? — ухильно відповідаю я, вірний правилу: ніколи не вихваляй перед жінкою іншу жінку.

— Ви досить довго її роздивлялись.

— Не треба перебільшувати. Коли нема чого робити, можна розглядати й носок свого черевика.

— Шкодую, що довела вас до такого стану. І складаю зброю. Відтепер ініціатива у ваших руках.

Виходимо з «Глобуса» й беремо курс знову в напрямку вокзалу — туди, де міститься нічний квартал. Тротуари, освітлені неоновими вогнями великих магазинів, безлюдні; автомобільний рух зменшився. В довколишній порожнечі й тиші ці просторі вулиці й модерні споруди з бетону й скла мають ще незатишніший вигляд, ніж удень.

У нічному кварталі — все зовсім інакше, тут вирує життя. Бари й кабаре приваблюють перехожих рожевим і червоним сяйвом, вигуками портьє й великими фотознімками голих красунь, які, можливо, й не беруть участі в програмі закладу. Вулицею в обох напрямках вештаються міські гульвіси, туристи й сутенери.

Звертаємо навмання в якусь бетонну арку, увінчану цнотливо-білим неоновим написом «Ерос», і потрапляємо в справжній лабіринт глухих коридорів, під стінами яких стоять жінки в надміру коротких сукнях, хоч мода на міні вже давно минула, й надміру оголені… А з приміщень тягне холодом і вогкістю. Жінки з незворушними розмальованими обличчями курять, байдуже поглядаючи на тебе. Вони не запрошують ні словами, ні жестами, — по-перше, це заборонено, а, по-друге, якщо вони вже тут стовбичать, значить, пропонують себе. А клієнтів мало. Переважають глядачі, такі, як ми, що неквапливо минають цих жінок, закляклих під тьмяним електричним світлом, мов персонажі якоїсь безглуздої пантоміми.

— Навіщо ви привели мене сюди? — питає Мод. — Певно, не для того, щоб я допомогла вам у виборі?

— Хіба це я вас привів? Я ж лише супроводжую вас.

— Але ж ми домовились, що ініціативу ви берете в свої руки! Невже треба знову повторювати, що я тільки службова особа!

Так, уперше ініціатива опинилася в моїх руках, а я навіть не знаю, що з нею робити.

— Зайдемо куди-небудь, — пропоную я, коли ми вибираємося з лабіринту й знову опиняємось на вулиці.

— Тільки не в ці кабаре, де артистки тицяють тобі під ніс свої стегна. — Мод гидливо кривить губи.

— У мене ідея!

— Ну, кажіть, — скептично киває дама.

— Підемо в готель і ляжемо спати.

Отже, ми повертаємось до готелю, піднімаємось ліфтом на четвертий поверх і бажаємо одне одному доброї ночі. Та, перш ніж розійтися по кімнатах, Мод каже:

— Альбере, не вважайте мене нахабою, коли я попрошу вас не залишати готелю, не попередивши мене. Мушу вам сказати, що Франкфурт — досить небезпечне місто, особливо вночі.

— Не хвилюйтесь, — відповідаю я. — А якщо хочете бути зовсім спокійною, можете взяти мене до своєї кімнати.

— Краще йдіть до себе. — Її голос, голос дикторки, звучить приглушено м'яко. — Ніщо так не зміцнює людину, як спокійний сон і самотність. Знаю це з власного досвіду.

— Мені потрібен ваш паспорт, Альбере, — каже Мод наступного ранку.