— Ви вміло перейшли з картярських термінів на музичні, — зауважую я. — Але ваші пояснення не стали конкретніші.

Американець продовжує говорити, не звертаючи уваги на моє зауваження:

— Отже, ми змушені звернутися до другого варіанта: треба, щоб ви за допомогою Томаса ввійшли в контакт з першою скрипкою. Якщо Томас справді вас не знає, завдання буде зовсім легким. Ваша роль вичерпується однією короткочасною очною ставкою з першою скрипкою.

— А якщо вона відмовиться грати?

— Грати не треба. Концерту не передбачається. Коротка очна ставка, суті якої той дурень навіть не розгадає.

— Ви й досі маєте його за дурня?

— Звичайно. Я знайомий з тим чоловіком. Та й вам також відомо, що саме дурість робить таких людей страшенно недовірливими. Чи ви вважаєте, що недовірливість — це ознака великого розуму?

Звичайно, я так не вважаю. Але й не бачу потреби заглиблюватись у подібні міркування. Чи то від тютюнового духу, чи від присутності цієї людини, яка випромінює небезпечні еманації, але я відчуваю легке запаморочення.

— І все-таки: чи можу я запитати, в які строки вкладається цей ваш новий варіант?

— Тиждень… Десять днів… Хто зна… Я вже не хочу наперед визначати строки, щоб мене не звинувачували в брехні. Важливо, що після очної ставки ви спокійно продовжите свою подорож.

Я не заперечую. Єдине моє бажання в даний момент — якнайшвидше вийти на свіже повітря. Наче вгадавши це, Сеймур бурчить:

— Допивайте своє віскі. Нараду закінчено.

Допиваю. Американець ступає два кроки до дверей, але зупиняється й ніби між іншим запитує:

— Які ваші стосунки з Мод?

— Як із службовою особою. Мод безперестанку повторює мені, що вона службова особа.

— А що ж ви хотіли? Я не можу завжди пропонувати вам таких жінок, як Грейс.

— Хіба ви мені пропонували Грейс?

— Облишимо зараз цю розмову. Тут нема чим дихати. Я б вас охоче провів до бару в готелі, та в інтересах операції нам треба уникати публічних демонстрацій.

І він іде кликати Мод.

У двері до мене стукають — ще і ще, через нерівні інтервали. Та я не звертаю на це уваги, бо стою під душем. Стукання триває. «Вона дістане інфаркт з переляку, що я втік», — думаю я. І, щоб зберегти її серце, виходжу з ванної й трохи прочиняю двері.

— Заходьте, люба.

— Але ж ви голий! — констатує вона.

— Не звик купатися вдягненим. Ви зайдете чи ні?

— Так. Після того, як ви на себе щось накинете.

Обмотую поперек махровим рушником і відчиняю двері:

— Мерщій, бо застуджусь.

— Ви надто безцеремонний, — заявляє дама, сідаючи в крісло. — І дуже забарний.

— Якщо ви хочете прискорити події, можете замовити сніданок сюди.

Щойно я вимовив слово «сніданок», як Мод одразу ж схопилася за телефонну трубку. Так почався той незабутній день в Ідарі.

Незабутній, бо мені й на думку не спадало, що я потраплю в це місто й займатимусь такими дурницями.

— Чи відомо вам, Альбере, що ви перебуваєте в славнозвісному центрі? — сповіщає дама ще під час сніданку.

— В центрі вівчарства?

— Яке вівчарство на цих скелях! Центр коштовного каміння і ювелірної індустрії.

— Цікаво… — бурмочу я, думаючи зовсім про інше.

— Треба обійти підприємства… Дещо вам показати…

— Цікаво… — киваю я.

— Місто невеличке, — не вгаває жінка. — В таких містечках люди допитливі. Якщо нам доведеться тут на кілька днів залишитися, почнуть цікавитись, що ми робимо.

— Хай цікавляться. З такого народжуються всі великі відкриття — спочатку цікавишся, а потім здогадуєшся.

— Але ж навкруги військові табори НАТО. А присутність такого іноземця, як ви…

— Маєте рацію, — відповідаю я. — Краще поїдемо.

— Припиніть, Альбере! Для такого, як ви, торговця цілком логічно відвідати деякі фірми.

— Я не торгую коштовним камінням.

— Можливо, ще будете. В часи такої кризи асортимент швидко змінюється.

Здається, я вже казав, що сперечатися з Мод — марна річ.

За годину ми вже виїжджаємо в «мерседесі» з нашого «Парк-готелю». Дама розробила точний розклад наших відвідувань на підставі туристичної брошури, що валяється в усіх кімнатах готелю; ця брошура детально знайомить вас з усіма знаменитими фірмами міста.

Перша фірма міститься менш як за двісті метрів від нашого тимчасового житла. Але купувати коштовне каміння пішки не ходять, тому Мод паркує машину біля головного входу й ми урочисто входимо в скляні двері підприємства «Рупенталь».