Дама, що виступає в ролі моєї секретарки, з головою поринає в балачки з службовцями фірми, отже, мені лишається тільки нудьгувати. Службовка, що супроводить нас, передусім веде до музею фірми. На вітринах — кристали й оброблені камінці таких незвичних розмірів і кольорів, що привертають навіть мою увагу, але тільки спочатку, поки в мене не розболілася голова від того блиску й неугавного щебетання нашої провідниці.

Проходимо на горішній поверх у торговельний відділ, де Мод не лише ставить запитання і щось записує в своєму блокноті, ай — для більшої переконливості — купує як зразки кілька дешевих камінців.

— Може, на сьогодні досить? — запитую я, коли ми, нарешті, знову сідаємо в «мерседес».

— Треба відвідати ще бодай одну фірму, — відповідає дама. — Але це можна зробити й після обіду. В Оберштейні є чудовий італійський ресторан. Прогуляємось, щоб ви подивилися селище, й підемо обідати.

Ідар і Оберштайн, два квітучих містечка, що з часом об'єдналися в одне, — ідилічні зразки природної краси й спокою. Про це я довідався ще зранку із згаданої вже рекламної брошури. Однак дійсність буває різною. «Швидка гірська річка» насправді виявляється брудним рівчаком, запоганеним всіляким пластмасовим непотребом. Обабіч рівчака пролягають дві головні вулиці — Гауптштрассе й Майнцерштрассе, що являють собою два звичайнісіньких шосе, коли хочете, два жолоби, якими з гуркотом і тріском котиться автомобільний потік від Майнца до Саарбрюккена й назад. Будинки тягнуться вздовж цих шосе, туляться один над одним і на стрімких схилах довколишніх горбів.

Якщо не зважати на гуркіт і жвавий рух, які псують все враження, інші дані рекламного проспекту відповідають дійсності: зелені, вкриті лісом горби — на своєму місці; вгорі, високо над міськими дахами вирізняється силует церкви; магазини біжутерії обступають вас з усіх боків, а ресторани пропонують відпочинок і багатий вибір страв за доступними цінами.

Не знаю, яке місце посідає серед цих закладів ресторан «Ріголетто», але обстановка приваблює, надто ліхтарі над кожним столиком — сідаючи й підводячись, ти неодмінно вдаряєшся об них головою. Зате в просторому прохолодному приміщенні панує тиша.

— Ви певні, що це італійський ресторан?

— Альбере, я вам уже казала, що подібні заклади різняться насамперед кухнею, — нагадує Мод. — А в будні тут завжди порожньо.

Хлопець у винно-червоному жилеті приносить меню.

— Може, ви хоч раз виявите ініціативу у виборі страв? — запитує дама.

— Я вже вибрав… Але маю на увазі не кулінарію.

— Здається, банальні жарти Франка негативно подіяли на вас, — кидає дама, не відриваючи очей від меню.

— А, власне, хто такий Франк?

— Франк — мій шеф, якщо це для вас має якесь значення.

— В якому розумінні «шеф»?

— У розумінні торговельний директор. Я працюю в торговельній фірмі, Альбере.

— Ясно.

Мені ясно не тільки те, що в торговельній фірмі є легальна посада, якою прикривається діяльність Мод, а й ще дещо. Певно, мене взяли в надійні лабети, якщо довіряють такі деталі. Мабуть, вони з Сеймуром уночі перекинулися кількома словами, інакше вона навряд чи сказала б мені це.

Їм нема чого боятись. Я людина без паспорта, без автомобіля, без зв'язку, звинувачувана в убивстві, а може, й приречена бути вбитою якогось із наступних днів.

— Що ви скажете з приводу порції «спагетті міланез», а потім…

— Цілком згоден з вами, — зупиняю її, не дослухавши.

Дама диктує хлопцеві у винному жилеті перелік страв, і той рушає до кухні.

— Тільки спагетті доведеться зачекати, — зловтішно кидаю я.

— Всього треба чекати, Альбере, — зітхає Мод.

— А ваш Франк здатний лише розповідати кажи.

— Не поспішайте судити про нього! Ви ж майже не знаєте його.

— Коли б він влаштував зустріч, я б тепер уже був у Брюсселі.

— Не так давно ви сказали мені про свій вибір, — зауважує жінка. — Мабуть, ви мали на увазі Брюссель?

— Не змішуймо кохання з роботою, — кажу я.

— Не будемо говорити про кохання й працю на голодний шлунок, — парирує Мод.

Отже, відкладаємо розмову до того часу, поки принесуть спагетті, а потім — до того, як з'їмо їх. Мовчанка затягується. Але коли вже подають фрукти, дама робить спробу розрядити атмосферу.

— Я вважала вас за спокійну людину. А ви не такий?

— Саме такий. Але це не означає, що я живу рослинним життям, без будь-яких думок і намірів.

— Знаю, знаю, — співчутливо киває головою Мод. — Робота, сім'я…

— Дружина й четверо дітей.

— Четверо? А чому не п'ятеро?

— Нічого дивного, якщо стане й п'ятеро.

— Ви неодружений, Альбере. Такі речі я вгадую безпомилково.

— А ви?

— В даний момент я неодружена.