— Можливо, ви маєте рацію.

— Що ж, в такому разі ми можемо перейти до деталей.

— Чи не краще було б спершу зазирнути в холодильник, якщо він є? — пропоную я, відчуваючи, що в мене зовсім пересохло в горлі.

— Так, справді. Хоча б мінеральної води, коли нема нічого кращого…

Експедиція до кухні виявляється продуктивнішою, ніж ми сподівались. У холодильнику ми знаходимо не тільки воду, а й цілу пляшку «Балентайна» — певно, дбайлива хазяйка приготувала її спеціально для нас.

— Бідолашна Мод, — зітхає Сеймур. — Вона вважає, що віскі треба охолоджувати в холодильнику.

Переносимо свої знахідки в хол і починаємо обговорення деталей наступних дій. Коли нарешті все обмірковано й уточнено до найменших дрібниць, надворі вже темно, наближається десята година.

— Ми когось чекаємо? — запитую я, щоб нагадати Уїльяму, що не завадило б прогулятися.

— Чекаємо Мод. Не знаю, чого вона так затримується.

Ми сидимо в напівтемряві. Тільки маленька настільна лампа на буфеті випромінює блідо-синє світло. У великому вікні на тлі темно-фіолетового нічного неба чітко вимальовується кафедральний собор, освітлений прожекторами. Американець завмер біля вікна; здається, він розглядає собор, бо зненацька запитує:

— Що вам нагадує це громадище?

— Корабель.

— Ви не оригінальний. Він і збудований так, щоб нагадувати корабель.

— То чому він має нагадувати мені щось інше?

— Дехто вбачає в ньому закам'янілий порив. Одвічний порив людини піднестися над собою.

— Може, й так. Я не дуже на цьому розуміюся. В усякому разі, збудовано міцно. Якщо він стільки вистояв…

— Так, наче велетенський зуб, що прогнив з плином часу і його безперестану зміцнюють — пломбують. Безперестану! І в цьому також поривання, тільки марне, бо не можна запобігти руйнівній силі часу. — Він на хвилину замовкає, потім провадить далі, мовби кажучи сам до себе: — Все гниє, розпадається, перетворюється на попіл і порох… Кінцева доля, а може, й кінцева мета всього — перетворитися на попіл і порох, розтанути й зникнути в цьому примарному світі. Жива матерія повертається до свого первинного стану, історія викінчується, щоб знову запанувала доісторична порожнеча.

— А ви ніскільки не змінилися, — зауважую я. — Ваші роздуми, як і колись, нагадують мені надгробну промову, що розпочалася колись давно і триває безмежно довго.

— Зате ви геть байдужі до роздумів, — бурчить Сеймур. — Вам усе зрозуміло.

— Здається, це не я, а ви висловлюєтеся так, наче побачили дно космосу.

— Я не такий самовпевнений. Але щодо мікрокосмосу, цій людиномурахи, біологічної аномалії, яка виявляє себе як хижак, то як звичайна тварюка, — то гадаю, можна й без лазера проникнути в її жалюгідну серцевину.

— У цій серцевині дехто знаходить і серце, Уїльяме.

Американець повертається спиною до вікна, клацає запальничкою й на мить освітлюється його худе, трохи похмуре обличчя. Потім він знову перетворюється на чорний силует, що невиразно проступає на тлі нічного неба.

— Серце… — ніби сам до себе каже Сеймур. — Марні докори за непоправне й безглузде прагнення чогось незбагненного.

— Хочете сказати — чогось досконалішого…

— Навпаки, туга за давно втраченою невинністю, за примітивним існуванням, коли ми ще не переродилися на людей, а жили як безтурботні й непорочні мавпи в міфічному золотому віці передісторії. Серце… Це не сильна сторона людини, Майкле, це її ахіллесова п'ята… Небезпечна слабість.

— Хіба вона вам властива?

— Достатньою мірою, щоб остерігатися її. Так само, як і вам.

— Я й не заявляю, що байдужий мов камінь.

— Звичайно. Однак ви людина благородних почуттів. А благородні почуття призначені для благородних покликань — батьківщина, клас і таке інше.

— Ви повертаєтесь до дуже давньої розмови, — кажу я, позіхаючи в долоню.

— Можливо. Ви, певно, сердитесь на Мод, що її й досі немає.

В мене таке відчуття, наче він і справді оце балакає тільки для того, щоб швидше минав час. Тому вирішую допомогти йому:

— Власне, що вас більше дратує: те, що я чомусь відданий, чи те, що вам самому немає за що вхопитися?

— Мене дратує ваша наївна віра, ніби правда на вашому боці, — спокійно відповідає американець.

— Хіба я винен, якщо правда таки на нашому боці?

— Ви — як діти, — поблажливо бурчить Сеймур. — Гаразд, припустимо, що правда на вашому боці. Тільки яка користь від того, коли разом з нами, грішниками, загинете й ви, праведники, а після нас уже не залишиться нікого, щоб розсудити — хто був правий, а хто — ні?

— Знову надгробна промова, — констатую я.

— Ми з вами наче оті два цапки, що стоять один проти одного на вузенькому місточку, зіткнувшись лобами. Кожен натискає, щоб скинути другого в безодню, не думаючи, що, коли до цього дійде, провалля поглине їх обох.

— Не обов'язково обох.

— Атож, атож: «Не обов'язково обох», — підтверджує американець, підходячи до столу, щоб погасити недокурок. — Ваша логіка така ж, як у того цапа: «Не обов'язково обох». Ви не дозволяєте собі припустити навіть як гіпотезу думку: коли за даної ситуації хочете врятувати себе, треба пощадити й противника. Замість так люто стукатися лобами, треба спробувати розминутися. Слід хоч трохи відступити й дати змогу пройти іншому, щоб він звільнив вам дорогу.