Днювальний відкрив привезені з міста термоси — на дачі не було кухні — і налив у тарілки наваристий суп. У центрі столу височіла гірка житнього хліба.

Обідали статечно, неквапливо. Капітан-лейтенант удавав, ніби не помічає тривожних запитливих поглядів. Він, здавалося, раював, цілком віддаючись трапезі. Після того як розправилися з другим (гречана каша з м'ясом), капітан-лейтенант витер пухкі губи паперовою салфеткою і спитав:

— Наїлися?..

— А компот?.. — спитав веснянкуватий дружок Трояна, який вдягнув до обіду фланелівку.

— Який іще компот? — здивувався чоловік у цивільному.

— Морякам належить, — з викликом сказав веснянкуватий. — Нам на Татарці й то давали. Хлопці можуть підтвердити.

— Істинно, — прогримів протодияконським басом Троян.

«Діти лейтенанта Гранта» були зараховані в другу кавдивізію. А кавалеристам, як вони скоро довідалися, компоту не давали. Але «діти» свого домоглись. Якось до них приїхав бригадний комісар. Свій, теж із моряків… Подякував, як водиться, від імені командування, а потім спитав, що б вони хотіли мати в нагороду. І «діти», не змовляючись, хором відповіли; «Компот на третє». Моряки вони чи ні? А якщо моряки, то подавайте їм компот. Вони вже звергалися з цим проханням, а їх узяли на кпини. Компот, мовляв, буде вам після війни… Хіба не образливо? А от бригадний комісар їх одразу зрозумів. І дав розпорядження…

— Ну, що ж, тоді і в нас буде компот. Із завтрашнього дня, — сказав капітан-лейтенант. — Що ще?

— Тут дехто цікавиться… Навіщо нас привезли сюди? — спитав Нечай.

— Як — навіщо? — капітан-лейтенант удавано здивувався. — Купатися будемо, плавати… Сподіваюся, плавати всі вміють?

— Який моряк не вміє плавати? — образився Кость Арабаджі.

— А інші що скажуть?

У капітан-лейтенанта були маленькі хитрі очі. Коли він мружився, вони нагадували мальків, що заплутались у густій сітці дрібних зморщечок.

Нечай качав по клейонці хлібні крихти. Навіщо ця гра? Капітан-лейтенант чудово знав кожного. Він їх сам відбирав… А тепер темнить. Для чого?

— Інші теж уміють плавати, — сказав Нечай. — Ви, здається, саме це хотіли від нас почути?

— Авжеж, — відповів капітан-лейтенант і одразу посерйознішав. — Тоді розпочнемо…

Прокинувшись, Нечай увімкнув репродуктор. Цей чорний паперовий репродуктор висів на стіні над його головою. З нього щоденно звалювались чорні вісті. Після запеклих боїв наші війська змушені були залишити древній Новгород. А ще через два дні німецькі танки ввійшли в Дніпропетровськ.

Становище на фронтах, що розтяглися від Баренцового до Чорного морів, ускладнювалося з кожним днем. На ближніх підступах до Одеси теж було тривожно. Румунським військам, правда, так і не вдалося виконати черговий істеричний наказ Антонеску «оволодіти містом будь-якими силами і засобами», але вони робили відчайдушні спроби прорватися хоча б у Східному і Західному секторах.

Ворожа артилерія методично обстрілювала місто і порт. Літаки скидали сотні запалювальних бомб на житлові квартали, і їдкий дим клубочився над будинками, над причалами.

Вересень випав жаркий. Дощів не було.

На вузькому фронті, стоячи майже впритул одна до одної, діяли 13, 15, 11, 3, 6, 7, 8, 12 і 21-а піхотні румунські дивізії. Під натиском переважаючих сил ворога частини Східного сектора знову змушені були відійти в районі Хаджибеївського лиману на чотири-п'ять кілометрів. У Південному секторі противник з боями просувався в напрямі Дальника. За даними розвідки («Наші хлопці постаралися», — сказав Троян) ворог зосередив великі сили артилерії і підтягнув до лінії фронту дві нові дивізії.

Але Одеса все ще боролася. Захисники міста стояли на смерть. Вони відбивали ворожі атаки одну за одною. Світ дивувався з їхньої стійкості й мужності. Навіть мешканці далекого туманного Лондона, які проводили тривожні ночі під склепінням метро, щоранку шукали в газетах зведення про те, що Одеса ще жива і продовжує боротися.

І тільки в самій Одесі, на так званій дачі Ковалевського, за кілька кілометрів од передової, життя проходило так тихо, ніби в світі не було ніякої війни.

Небо над кам'яним будинком Федорова було білясте. Воно відлунювало далекий гуркіт гарматного грому. Із степу у відчинені вікна тягло горілим. У всьому іншому життя було спокійне й сите.

Та мешканці цього будинку знали, що одного чудового дня їх «курортному», за словами Костя Арабаджі, життю настане кінець, і що деньок цей уже не за горами. Вони знали, що на них чекають такі випробування, перед якими фронтові будні з їхніми атаками, контратаками, нічними пошуками «язика» здаватимуться, як казав той же Кость Арабаджі, «дитячим белькотінням».

Першого ж дня, тільки-но було покінчено з невідомістю, Кость заспокоївся.

— Поки не пізно, кожний може ще відмовитися, — попередив їх капітан-лейтенант. — Подумайте…