А Нечаєві хотілося тиші. Він залишався з Сенею-Сенечкою. Любив слухати, як той стиха наспівує «Братайтеся з нами, з нами — козаками…» або: «У гаю, гаю вітру немає: місяць високо, зіроньки сяють. Вийди, серденько, я виглядаю…» Сеня-Сенечка знав безліч пісень, веселих і журливих, що брали за душу.

— Киснете? — Кость Арабаджі заглянув у кімнату. — Ходімо, досить уже валятися.

— Не хочеться, — відповів Нечай.

— А ти, Семене? Ходімо, капітан-лейтенант гітару привіз. Такий концерт влаштуємо, що ого.

— Іншим разом, — Сеня-Сенечка відмовився. Не треба його просити. Але він не любить співати на замовлення.

— Вставай, чого там!..

— Не чіпляйся до людини!..

Нечай побачив Гришку Трояна, який з'явився у дверях. Гришка уже не вперше брав під захист Сеню-Сенечку, коли Кость до нього чіплявся.

— Не люблю я цього, — знову сказав Троян.

— Так я ж нічого… — Кость за звичкою почав виправдуватися. — Думав, їм скучно… Гаразд, хай залишаються. Ходімо…

Двері зачинилися. Меч ай знову відкинувся на подушку. А може, їм і справді краще було б піти до хлопців? Нечая завжди вабило до таких спокійних і сильних людей, як Гриша Троян. Але там був не тільки він… Хлопці курять, регочуть. Ні, Сеню-Сенечку він не залишить одного. Адже сам вибрав його в напарники. Отже, їм треба триматися разом.

Це сталося сьогодні. Капітан-лейтенант сказав, що вже час укомплектовувати екіпажі, але неволити він нікого не буде, хай вони самі розберуться. Тоді Гришка Троян одразу сказав, що вони з Ігорком уже домовилися. А Нечай, коли прийшла його черга, назвав Сеню-Сенечку. Певна річ, якщо той не заперечує…

— Так… Мені, значить, ти не довіряєш? — Кость Арабаджі образився. — Уже від кого, а від тебе, Нечай, такого не сподівався.

— Дивак ти, Костю, — відповів Нечай. — Не міг же я назвати двох. Семен був твоїм кращим другом, а ти від нього відмовився. Хіба не так?

— Я хотів з тобою…

— І я б хотів… А хто з Шклярем буде?

— Я думав, ти мені товариш, — гірко усміхнувся Кость. — Дарма, не пропаду. У мене, може, і мало витримки, але ти, Нечай, ще пошкодуєш…

Нечай пригадав усю цю розмову. Невже правда була на боці Костя, і він, Нечай, виявився поганим товаришем? Адже Кость не раз його виручав. От і тоді, в Севастополі… Інші змовчали, а Кость виступив уперед і сказав кавторангу, що Нечай одесит. Кость — справжній друг.

Але й Сеня-Сенечка був чудовим товаришем. На нього завжди можна покластися. Такий не підведе. Тихий, скромний… Даремно Кость з нього кепкував. Сеня-Сенечка ще заткне його за пояс.

Потім Нечай думав про матір і сестричку. Він навіть не знав, чи дісталися вони до Баку. І про свого діда — як йому живеться самому? І про Ганнусю. Хоч би про що думав, а завжди в думках повертався до неї, і перед ним поставало дівоче обличчя з припухлими губами і родимкою на лівій щоці, розліталися коси, мелькали легкі прюнелеві туфельки… Туфельки з перетинками… Він чомусь пам'ятав навіть це. Ех, якби знати, де вона зараз?

За вікном вітер розгойдував руде фронтове небо, пропалене артилерійським вогнем, ніч повнилася сухим шарудінням, а Нечаєві усе вчувалися труби оркестру, що грав польку з підскоком і вальс-бостон на дощаній естраді того останнього довоєнного вечора, який вони провели разом з Ганнусею. От уже не думав, що цей вечір буде останнім. Ех!..

Та що уважніше він вдивлявся у дороге обличчя з родимкою, то при марнішим і нереальнішим ставало воно, розмите темрявою. І тоді він, втративши надію побачити його знову, засинав, а точніше, провалювався в сон, як у безодню, і вже ні про що більше не думав. У нього натруджено гули руки — так сильно він стомлювався.

Але наставав новий день, і все починалося спочатку.

Вранці, спускаючись до моря, вони завжди проходили повз довгий дерев'яний сарай, що стояв над урвищем. Дах на сараї позеленів од старості, на його потемнілих дошках сивиною проступала морська сіль. У сараї, мабуть, рибалки колись зберігали снасті і улов — скрізь валялися порожні бочки, що вже порозсихалися, — але тепер його цілодобово охороняли вартові.

Навіть капітан-лейтенант не мав ключів від сарая. До скарбів, що зберігалися в ньому, мав доступ тільки Микола Сергійович, який порався там при світлі електричних ліхтариків з ранку до ночі. Що він там робив?.. Це все ще лишалося загадкою. Та коли він у своїй незмінній кепочці-восьмиклинці, повернутій козирком назад, виповзав із глибини сарая на сонечко, від нього дуже тхнуло машинним маслом, тавотом і бензином.

У цій кепочці Микола Сергійович був схожий на славетного авіатора Сергія Уточкіна, портрети якого, наклеєні на паспарту, красувалися колись у вітринах зразкової фотографії на Дерибасівській. Знаменитий авіатор, як було відомо Нечаєві, заїкався. А Микола Сергійович просто не розтуляв рота.

За столом він горбився, гортав газети і журнали, що їх привозили з міста. Потім, коли обід закінчувався, з полегшенням відставляв стілець. І знову по прямовисних сходах, які капітан-лейтенант називав штормтрапом, спускався в сарай. Ви як хочете, а в нього ще роботи по горло.