Не минуло й тижня, а Шкляр уже міг розібрати й зібрати торпеду мало не з зав'язаними очима, ніби це всього-на-всього затвор од гвинтівки. Але він не хизувався цим. Очі в нього були якісь наївні, дитячі. З ним приємно було помовчати — він завжди вгадував, який у тебе настрій. Про кращого товариша нічого було й мріяти.

Чорнії брови, карії очі…

Сеня-Сенечка стиха наспівував. Він співав і для себе, і для друзів. Про вишневі садки і зелені гаї-діброви, знайомі з дитинства, про тихі ставки і повноводий Дніпро.

— У нас усе-село голосисте, — сказав він, коли Ігорок спитав, звідки він знає стільки пісень. — Молодиці ідуть з поля — обов'язково співають. Як заведуть — за п'ять кілометрів чути. Сонце сідає за верби, череда бреде по дорозі. Як тут не згадаєш «Сонце низенько, вечір близенько…»

— Давай краще про море. — Ігорок зітхнув, приготувався слухати.

— Добре, — сказав Сеня-Сенечка.

Ты, моряк, красивый сам собою,

Тебе от роду двадцать лет…

Ігорок задоволено кивнув. Він був родом із Сибіру, де є тільки одне море — священний Байкал, але збирався стати капітаном далекого плавання. Певна річ, після війни. Тоді він неодмінно піде в мореходку.

— А ти, Семене?

— Повернуся додому. Трактористом буду.

— А ти що скажеш, Нечай?

— Не знаю, я про це ще не думав. Після війни!..

Він подумав, що війні не видно кінця-краю. Війна була, як море, що могутньо дихало за бортом.

Човен ішов без перископа на великій глибині. З незвички було важко дихати. Але години глибокого занурення були для всіх годинами відпочинку. На човні панувала тиша. Люди намагалися менше розмовляти і рухатися — берегли кисень.

От і Сеня-Сенечка замовк, зажурився.

… Коли лунає сигнал занурення, всі вахтові, що були нагорі, миттю скочуються вниз. Останнім залишає місток командир. Він задраює над головою важкий люк, човен занурюється — вода доходить до містка, потім заливає і його — над водою залишається тільки уважне чорне око перископа. Але буває, що стрілка глибиноміра стрімко стрибає з цифри на цифру. 5–10–15–20 метрів… Як зараз. Буває навіть, що човен лягає на грунт.

Тиша давила на вуха. Нечай відчував, як на верхній губі виступили краплини поту. Він мовчав. Інші теж мовчали.

Так минуло багато часу, може, кілька годин. І раптом Нечай побачив вахтового, який завжди з'являвся з підносом. Невже час обідати? Але їсти зовсім не хотілося.

— Командир викликає… — мовив вахтовий, його голос пролунав урочисто-суворо.

— Єсть, з'явитися до командира, — відповів за всіх Троян.

Командир човна не відходив од перископа. З правого боку височів силует мису Каліакру, того самого, біля якого півтора століття тому російський адмірал Ушаков; розгромив могутній турецький флот, ліворуч чисто білів крутий берег міста Балчик, а згодом на південь від нього відкрився вид на стародавній Одес — теперішню Варну.

Супроводжувані цікавими, а то й здивованими поглядами матросів, вони пройшли через кілька відсіків і стали перед командиром човна саме в ту мить, коли він пильно вивчав нічим, здавалося б, не примітний Варненський берег.

— За вісім кабельтових скеля, — сказав командир і жестом запросив їх по черзі підійти до перископа, щоб поглянути на неї. — Запам'ятайте це місце.

Чорна скеля нагадувала трохи скошене вітрило рибальської шаланди. Вона самотньо і гордо стояла в морі. За нею, на деякій відстані, по-весняному молодо й пишно зеленів берег.

Троян, Сеня-Сенечка, Ігорок і Нечай один за одним ненадовго припали до марсіанських окулярів перископа, який наблизив до них і скелю, і берег. Скеля була чудовим орієнтиром, що його не переплутаєш з іншими. Навіть уночі. Недаремно ж командир звернув на неї увагу.

— Дивіться уважніше.

За скелею в море видавався піщаний мисок. Берег був крутий, майже прямовисний. Схилами мало не до самої води сповзали виноградники. Пустинні місця, безлюддя… Тільки ліворуч, ближче до міста, під деревами там і тут виднілися ніби іграшкові будиночки. У їхніх вікнах плавилося сонце.

— Запам'ятали? — знову спитав командир човна і, плечем відтіснивши Нечая, що забарився, плавно, обома руками повернув перископ. Командира, як зрозумів Нечай, цікавила бухта.