Альберт Швейцер народився 14 січня 1875 року в маленькому ельзаському містечку Кайзерсберг в сім'ї священика. За родинними традиціями він став теологом. Надзвичайно обдарований, Альберт Швейцер ще порівняно молодим зайняв кафедру теології і філософії при Страсбурзькому університеті.

Незабаром ім'я його стало широко відоме. Він не тільки виголошував проповіді з церковного амвона, а й грав на органі і могутніми звуками передавав людям свої думки та почуття. Маючи великі здібності до музики, він ще в дитинстві одержав високу музичну освіту. Альберт Швейцер рано навчився майстерно грати на органі — інструменті, який він полюбив над усе. Здавалося, його місце в житті остаточно визначене.

Та несподівано Альберт Швейцер так разюче змінив свої плани, що друзі, не маючи сили відрадити його, тільки розводили руками. Він вирішив стати лікарем, залишити батьківщину і поїхати в найвідсталішу на той час і найдикішу країну — в Африку!

Якось молодому теологові потрапила до рук невелика стаття французького місіонера, у якій той розповідав про жахливе становище негрів. Місіонер писав про страшні епідемії, перед якими чорне населення Африки зовсім безпорадне. Цей благальний голос був звернений до лікарів. Альберт Швейцер не міг не відгукнутися на нього. З теолога і філософа він перетворився на лікаря, його цікавила головним чином хірургія та епідеміологія. Всупереч порадам друзів, він не змінив свого наміру, а спрямував своє життя по новому руслу.

Хоч Альберту Швейцеру було вже понад тридцять років, він став студентом там, де недавно був викладачем, — почав вивчати медицину в Страсбурзькому університеті. Працюючи з властивою йому наполегливістю, Альберт Швейцер досягнув мети за порівняно короткий строк. 1913 року він разом з молодою дружиною піднявся на борт судна, щоб вирушити назустріч важкому й невідомому життю.

В місті Порт-Жантіль Альберт Швейцер пересів з океанського пароплава на маленьке річкове суденце і проплив майже триста кілометрів угору по річці Огове. Поки що його метою було місіонерство Ламберене — на той час ще майже нікому не відоме. Змучені місіонери радо привітали його. Нарешті до них прибув лікар! Лікар для їхньої білої і чорної пастви!

Відразу ж було знайдено місце, де мали спорудити житло для лікаря і його дружини. За допомогою негрів його незабаром було збудовано — дерев'яну хатину з солом'яною стріхою, обмазану глиною. Хатину ще тільки ставили, а лікар уже мав роботи по саме горло. З'явилися перші пацієнти, яких спочатку направляли місіонери. Та, вилікувавши перших хворих і навіть зробивши кілька вдалих операцій, незважаючи на відсутність багатьох необхідних медикаментів і відповідних умов, білий «знахар» завоював у негрів таке довір'я, що вони почали йти до нього безперервним потоком. Спочатку їх розміщали на території місіонерства. Згодом «Оганзі» — так звали Альберта Швейцера чорні пацієнти — довелося самому турбуватися про них. Лікар мусив стати будівельником і фермером, мусив усе знати, все вміти, всіх нагодувати і дати притулок. З острахом дивився Альберт Швейцер, як швидко танули кошти і медикаменти, привезені з Європи. Він написав на батьківщину друзям і прихильникам його справи, просячи допомоги.

І все ж таки довелося припинити роботу, їй невблаганно поклала край перша світова війна. «Великий лікар Габуна» змушений був залишити свою діяльність в Африці.

Проте, як тільки закінчилася війна, «Оганга» знову взявся за свою роботу. Але, маючи досвід, він вирушив в Африку аж тоді, коли придбав достатню кількість медикаментів. Всю свою енергію і всі свої зв'язки Альберт Швейцер використовував на те, щоб зібрати якнайбільше грошей і медикаментів для чорних пацієнтів. Він писав статті, давав концерти на органі і нарешті 1923 року вдруге поплив до Африки. Цього разу дружина залишилась в Європі, бо її здоров'я було дуже підірване згубним африканським кліматом. Однак із ним тепер їхало чимало інших помічників і помічниць.

Його хатина в Ламберене згнила і розвалилася: в тропіках дерево гниє дуже швидко. Та невдовзі поряд з руїною виріс новий зручний будинок. Пацієнти скоро довідались про його повернення. По Огове — єдиному шляху, яким можна було добратися до лікарні, — сюди прибували чоловіки, жінки, діти й старі, їхали всією родиною, бо негр ніколи не вирушає в дорогу сам. Він бере з собою все, що має. «Оганзі» доводилось піклуватися про всіх. Він стикався з проблемами, які раніше йому й на думку не спадали.

Скоро він переконався, що на цьому місці не можна буде спорудити потрібну кількість хиж і бараків. Воно було обмежене природними кордонами: заболоченим тропічним лісом і річкою Огове з кілометр завширшки. Тоді Альберт Швейцер вирішив перебратися далі в глиб країни. Там можна було будуватися скільки завгодно — скільки дозволять кошти, які надходили з Європи від заможних прихильників. З кожним роком у цьому невеликому селищі виникали нові й нові хатини, а також стайні й склади.

Вирушаючи в Ламберене з пастором, я мав деяке уявлення про лікарню серед тропічного лісу. Я вже був там один раз.

Ми поїхали великою пірогою, прилаштувавши до неї мотора. Щоб добратися до Огове, біля якої розташоване Ламберене, нам треба було перетнути двадцятикілометрове озеро Фернандо-Ваз. В дорозі нас захопила злива — саме була пора дощів. Буквально за п'ять хвилин ми промокли до нитки. Найбільше я турбувався про фото- і кіноапарати. Ми без кінця вичерпували з човна воду. І тільки коли ми допливли до протилежного берега, дощ трохи вщух.

Огове більша й ширша за Рейн. Через мілини і колоди, що часто-густо пливуть за течією, подорожувати по ній уночі небезпечно. Тому, як тільки стемніло, ми вибрались на берег і прилаштували під деревом свої похідні ліжка. Ліс, як звичайно, в цей час почав оживати. Почулося сюрчання цикад, яке час від часу переривалося квилінням лінивця. Після гнітючої, моторошної тиші почали свій концерт жаби. Він тривав понад годину, потім його знову заглушило сюрчання цикад. Незабаром я заснув.