Перш ніж Орлов встиг відповісти, незнайомець витяг з кишені кілька асигнацій.

Мисливець спохмурнів, з погордою глянув на велетня й сердито вигукнув:

— За кого ти мене вважаєш? Коли ти хочеш купити дружбу, то пошукай собі когось іншого. Може, він за кілька карбованців укладе з тобою угоду, наче з тим чортом, якого ти заклинаєш сьома зернятками пороху!

Орлов підвівся й зібрався було йти.

Силач поклав руку на плече Орлову. Незнайомець стояв нерухомо, трошки схиливши голову й шию, наче згинаючись під важким тягарем. Поза й вираз обличчя цієї людини так явно виявляли його збентеження, що Орлов спинився й чекав, що той скаже.

— Я не хотів тебе образити, і справа тут не в якійсь там чортівні. На одного впливає багатство, на іншого добре слово. Сідай, поговоримо.

Орлов якусь мить вагався, проте сів до вогню.

— Я фельдшер адміністративного округу Микола Микитович Бобров. Я веду з собою кілька виснажених пацієнтів. Вони знесилились під час довгої подорожі й конче потребують відпочинку. До найближчого селища вони вже не дійшли б.

Орлов дивився недовірливо, адже було зовсім незрозуміло, чому це фельдшер тягся з хворими по тайзі пішки, коли він міг би скористатися кінним транспортом.

— Не дійшли б, — вів своє фельдшер. — Крім того, тут є причини… через які їм краще обминати селища…

Орлов тихо свиснув.

— Утікачі?

— Так… з каторги, — коротко відповів Бобров. Запала тиша, тільки в вогнищі тріскотіли гілки.

— Політичні бунтарі? — розпитував мисливець.

— Саме так, — пролунала лаконічна відповідь.

— Я питаю не з цікавості. Коли я вже маю їх оселити в себе, то хочу знати, в чому, власне, справа. Не хотілося б зустрічатися з жандармами заради… казна-кого.

— Марні побоювання. Ми сибіряки і не станемо обдурювати один одного. Я ніколи б не вплутався в щось таке, від чого тхнуло б кримінальним злочином. За статтею, вони, щоправда, «важкі» хлопці й гнили б на каторзі ще п'ять років. Але чому? Тому що боролися проти царського уряду. Вони були членами організації, яка прагне знищити привілеї дворянства, фабрикантів і поміщиків. Досить тобі цього?

— Цього, справді, не мало, і для мене досить. Але як тобі спало на думку, що саме я маю дбати про них?

Бобров не встиг відповісти, як у гущавині щось зашуміло. І згодом почулися повільні кроки. На галявину вийшли три чоловіки.

Вони рухались помалу, широко переставляючи ноги й спираючись на палиці. З першого погляду було видно, що всі три вкрай виснажені й ледве тримаються на ногах.

— Ось вони, мисливцю. Тепер скажи мені, як буде з пристановищем?

Орлов мовчки спостерігав, як ці кволі люди допомагали один одному, сідаючи біля вогнища.

Один з них спробував посміхнутися й пояснив:

— Ноги вже відмовляються нам служити — стали товсті, наче стовпи…

Потім він відгорнув штанини й почав розтирати рукою спотворені ноги. Вони були страшенно набряклі, темно-червоні, вкриті коричневими плямами.

— Найважча стадія цинги, — пояснив фельдшер, — з ознаками слонової хвороби. Бачите ці слонячі ноги? Це результати мук на царській каторзі. Тяжка праця в шахті й недостатнє харчування. Судини втрачають пружність, не витримують кров'яного тиску й лопаються. Спочатку тонкі судини на губах, а згодом і великі, головним чином, на ногах. Потім кров розливається під шкірою і утворює синяки та набряки. Хай їм чорт, цим царським тварюкам! До якого страшного стану призводять вони людей!

Орлов понад усе любив волю, і, очевидно, саме тому він оселився в глибокій тайзі, куди лише зрідка приїздила якась адміністративна особа, і то лише для того, щоб нагадати жителям тайги про суворість і немилосердність царського самодержавства.

Мисливець більше не вагався, йому вже не потрібні були пояснення, і, коли один з утікачів спитав у фельдшера, куди вони направляються, замість фельдшера відповів Орлов:

— До мене, до моєї оселі. Ви відпочиньте тут, біля вогню, а я приїду по вас підводою.

Бобров підвівся, мовчки потис Орлову руку й так щиро поплескав його по плечу, що мисливець аж зігнувся.

— Я знав, що ти не покинеш нас напризволяще, в тебе справжнє серце, мисливцю.

У хатині Орлова втікачі знайшли, нарешті, необхідний відпочинок і піклування. Другого дня Орлов одвіз фельдшера: Боброву треба було якнайшвидше повернутися до окружного центру, де його тривала відсутність могла викликати небажану цікавість. Вони розлучилися в лісі — зв'язок фельдшера з мисливцем мав лишатися в таємниці. Така обережність була не зайва. Адже царські жандарми та охранка могли шукати втікачів і тут, майже за триста кілометрів від місця їх каторги.