Хлопець одразу ж завоював нашу симпатію. Він був високий на зріст, плечистий, з його привітного обличчя не сходила ледь помітна усмішка. В нього було довге, густе чорне волосся, і, мабуть, саме тому Чижов прозвав Єменку «оленячим диригентом».

Єменка краще, ніж будь-хто, знав найвіддаленіші закутки пралісу, тому що, розшукуючи місця, де водились плямисті олені, він пройшов тайгу вздовж і впоперек. До Сурунганських гір молодий евенк кілька разів ходив з дідом Хатангіном, а одного разу навіть вирушив у путь самостійно. І під час цієї подорожі він нібито помітив сліди великого стада диких кабанів та їхнього грізного пастуха — страхітливого амби.

— Що! Ти помітив сліди тигра? — здивувався Чижов. То, мабуть, тобі, диригенте, тільки здалося.

— Андрію Петровичу, ти ж добре знаєш — я не цвіркун, який бринькає на своєму крилі, уявляючи, що він грає в оркестрі народних інструментів. Я бачив сліди амби. Я йшов по його слідах і роздивлявся дуже пильно, саме так, як учив мене дід. Але раптом полив дощ, тигр перейшов на скелясті місця, й сліди зникли.

— Чому ж ти мені не сказав? Ти ж знаєш, що я давно вже гострю зуби на тигра?

— Знаю, та ви саме були в той час у Москві.

Чижов заспокоївся й почав розпитувати Єменку про дорогу. Хлопець твердив, що його дід у деяких місцях зробив позначки.

Олег розгорнув на столі карту й попросив зоотехніка показати дорогу. Але Єменка махнув рукою:

— Що ви мені, товаришу, показуєте карту! По ній ми нікуди не дійдемо! Бачите ось це біле місце? Оце і є місцевість навколо Сурунганських гір. Вона взагалі ще не нанесена на карту.

Олег похитав головою й запитав, чи водяться в тому районі звірі і зокрема ведмеді.

— Ведмеді є, — цілком байдуже відповів Єменка. — За Чорною гривою щодня зустрічаємо по три чи навіть по чотири клишоногих.

Далі почали говорити про можливості полювання, і розмова затяглася до пізньої ночі. Ми планували, що наша подорож триватиме шістнадцять-вісімнадцять днів. Важкий перехід протягом такого часу витримає не кожна конячина. І всі розуміли, що добір коней — справа дуже відповідальна. Важливо було, щоб кінь знав тайгу і мав необхідні фізичні якості, хорошу вдачу, кмітливість, щоб він умів ходити вузенькими стежечками на стрімких схилах і кам'янистих байраках, долати мочари, щоб не лякався несподіваних перешкод. Життя мисливця залежить іноді навіть і від ходи його коня.

Тит Андрійович пообіцяв вибрати з колгоспного табуна таких коней, на яких можна було б покластися.

— А скільки, власне, їх треба? — спитав Олег.

— Щонайменше півдюжини, — відповів Родіон Родіонович.

— Півдюжини? — здивувався геолог. — Це, мабуть, забагато.

— А ти полічи: вас їде п'ятеро, та й для вантажу — палаток, інструментів, і харчів — треба двох в'ючаків.

— Наскільки я вмію рахувати, — втрутився я в розмову, — нас тільки четверо, бо в Єменки та Чижова є власні коні. Хто ж п'ятий.

— Відгадайте, — промовив Чижов.

— Невже Родіон Родіонович таки не втримався? — не знав, що й думати, Олег.

— Може, геолог ви й хороший, але пророк з вас нікчемний. Родіонович посилає свого заступника.

— Заступника? Хто б це міг бути? — Олег озирався навкруги так безпорадно, що всі мимоволі розсміялися.

Тим заступником була Тамара.

Дівчину не лякали труднощі подорожі, й вона таки вмовила дідуся, щоб він дозволив їй взяти участь в експедиції.

— Ну що мені з нею робити? — скаржився Орлов. — За цілий день вуха мені геть протуркотіла: вона хотіла б поїхати, побачити незнайомі, таємничі місця і тигра, хоч здалеку. Вона, мовляв, уже досить доросла і знає, що їй можна, а що ні. Ну, я й дозволив. Їдь, кажу, та з слізьми, дивись, не вертайся.

— П'ятий вершник, сьомий кінь, — коротко сказав я.

Олег був дещо збентежений. Очевидно, він радів, що Тамара поїде з нами, але намагався вдавати байдужого.

— Так, сьомий кінь, — підтвердив Орлов. — Але наша шкапина для такої важкої справи не годиться. Тут уже тобі, Тите Андрійовичу, доведеться допомогти. Гадаю, це тебе не обтяжить, — адже в твоєму колгоспі коні — один одного кращі.

Кінець кінцем домовилися, що колгосп позичить нам на деякий час трьох верхових коней і двох в'ючаків. Тит Андрійович вирішив послати з нами ще й колгоспного конюха, який доглядав би коней.

— Ким це ти нас ощасливиш? — спитав його брат.