Отже, тут водяться небезпечні хижаки. Треба подумати про обережність.

В таборі Єменка і Старобор уже розбирали тушу лося.

Із стегон запекли мисливським способом окіст. М'ясо посолили, наперчили, нашпигували різним корінням, а потім кожний шматок обліпили густою глиною, поклали на палаючі головешки і загорнули зверху приском. Решту засолили і спустили в глибокий колодязь.

Чижов запропонував решту дня відпочивати біля озера, але Єменка рішуче заперечив:

— Не заслужили відпочинку! Сьогодні ж ми повинні бути вже біля Чорних горбів.

Чижов злегка кивнув і з удаваною серйозністю відповів:

— Ти сказав краще, ніж я думав. Знімаю свою пропозицію, їдемо далі.

Цього дня Олег був у чудовому настрої і по дорозі розповів мені про розмову з Тамарою. Вислухавши його освідчення, дівчина спершу сказала кілька не дуже приємних слів на мою адресу. Вона розсердилась, що я передав Олегові розмову з нею. Але Тамара була щирою і не. заперечувала, що зацікавилася хлопцем. Тільки вона думає, що треба деякий час виждати, щоб краще пізнати одне одного. Потім дівчина поділилася з Олегом своїми поглядами на життя в майбутньому. Олег вірив, що в цьому майбутньому йому належить не остання роль.

— От бачиш, друже, — мовив я, — щасливий той, хто носить любов у серці і не зітхає на місяць, а вважає за розумніше поговорити про все з безпосереднім винуватцем своїх розбурханих почуттів. Тож їдьте поруч з Тамарою і намагайтеся прискорити час, потрібний для поглиблення вашого знайомства.

Олег полегшено посміхнувся, пришпорив коня і помчав доганяти Тамару. Я лишився позаду сам, і до мене під'їхав Шульгін.

— Куди це погарцював наш закоханий геолог? — запитав він, кивнувши головою услід Олегові.

Мені не хотілося ділитись думками про інтимні стосунки двох молодят, і я сухо відповів:

— Не перебільшуйте, Федоре Лаврентійовичу.

— Гадаю, що не помиляюсь. Мій зір ніколи не підводить, я навіть уночі бачу, мов кіт.

— Тоді дивно, як це ви минулої ночі не пішли поглянути, хто нас розбудив.

— Один у полі не воїн. Що можна самому вдіяти з такою кількістю звірини. Ви, напевне, думаєте, що я надто настирливий, але помиляєтесь. Я людина товариська. Просто цілими тижнями часом буваю один у глибокій тайзі, а тому радий побалакати. Тим більше з людиною, що завітала здалеку, та ще й з-за кордону, із самої Чехословаччини!

— Вас так цікавить наша країна?

— Дуже. Багато читав про неї, був знайомий з багатьма вашими земляками. Так, так, не дивуйтесь. Коли вони проїздили через Сибір, ото була подорож, хе-хе-хе! — зареготав лісничий, блиснувши очима.

— А-а, ви маєте на увазі перехід чехословацького корпусу під час громадянської війни?

— Авжеж, саме так. Ще б трошки — і був би я сьогодні у вашій стоглавій Празі.

— А ви шкодуєте? — запитав я.

Шульгін поглянув на мене, кашлянув і заливисто зареготав.

— Ну що ви! Я ж сибіряк, люблю тайгу і в кам'яній вашій Празі задихнувся б. А втім, життя — це, так би мовити, змагання, і самим нам важко вгадати, хто тут виграє. Зрозуміло? Що ви на це скажете?

Що я міг відповісти на цю проповідь фаталіста, яку лісничий десь, напевне, вичитав і пригадав зараз? Повернувшись до нього, я розвів руками:

— Можу сказати тільки те, що ця ваша формула вже вийшла з моди. Тепер людина ціниться по тому, що вона вміє і чого досягає своєю працею. Сьогодні трудящі змагаються між собою за кращі успіхи — і в цьому зміст нашого змагання. Чи, може, в сибірській тайзі не так, як у Ленінграді?

— Та воно так і не так. Ми тут відстаємо, особливо тайга. Це й не диво. Посудіть самі: у нашому лісгоспі, наприклад, сто вісімдесят тисяч гектарів лісу. А біологів і технічних працівників на таку площу малувато. Може, згодом у нас буде те, що ви звикли бачити в лісах Карелії, Ленінградської області і ще десь — механічні пили, трактори і всі інші засоби механізації, без яких у тайзі неможливе раціональне змагання. Лісове господарство тут поки що малоінтенсивне. Лісопромисловість у нас і досі ще в зародковому стані.

— На все свій час. Незабаром забезпечать і вас усім необхідним.

Та загалом я все ж не знав, що думати про Шульгіна. З одного боку натяк на можливість виїзду за кордон під час громадянської війни видався мені дуже дивним, а з другого — його турботи про потреби лісового господарства свідчили, що Шульгін вболіває за свою роботу. Можливо, він був одним з тих інтелігентів, які після певних хитань у перші роки Радянської влади пізніше цілком віддалися творчій праці на благо народу.