— За нашими легендами ці скелі поставив тут син великого Торина — Арханзай — для своїх трьох дружин: весняної, літньої і осінньої: жодна з них не хотіла дивитися в дзеркало, яке вже відображало красу її попередниці. Наші мисливці прозвали це місце Долиною сяйва. По-моєму, це хороша назва.

— Кращої й не придумати, — приєднався Олег. — Я за те, щоб тут розташуватися табором. Сьогодні дорога була така важка, що відпочинок у нас цілком заслужений.

Всі пристали на цю пропозицію, і ми отаборилися недалеко від ріки, навпроти першого мармурового дзеркала.

Поки товариші ставили палатки, я взяв спінінг і пішов до річки… її прозора вода текла так швидко, що, ввійшовши в річку, я ледве встояв на ногах.

Єменка й Чижов кричали мені з берега, щоб я був обережний, бо такий бурхливий потік може…

Далі я вже не чув: камінь підо мною похитнувся, і я опинився у воді. Тільки тепер я пізнав характер бурхливих рік тайги. Вода крутонула мене кілька разів, я ледве встиг вдихнути повітря і тут же вдарився головою об камінь. У вухах задзвеніло, в очах якось дивно, скакаючи над водою, замерехтіло безліч іскор. Не розгубившись, я схопився руками за той самий камінь, об який ударився, і з величезним зусиллям звівся на ноги. Води тут було тільки по пояс, але довелося триматись з усіх сил, щоб не знесло знову. На щастя, між камінням застряв і спінінг, отже, з несподіваної купелі мені вдалося вибратися без пошкоджень і втрат. Я ліг на воду й за течією доплив до берега далеченько від нашого табору.

Поки я плив, поблизу тричі вискакували з води великі сріблясті риби. Це були сибірські лососі — таймені. Можливо, з цікавості вони хотіли зверху поглянути на дивну істоту, яка порушила їх незаймані володіння. Це знову збудило в мене мисливську пристрасть, я побіг до табору, не слухаючи напучувань сибіряків-мисливців, швиденько зняв мокрий одяг, надів сухий і мерщій поспішив до річки.

Цікавість не завжди закінчується добре. В цьому, я думаю, пересвідчилися й таймені. В моїй рибальській практиці ще не бувало, щоб за одною нікельованою принадою гналися аж два красені лососі. Тутешні лососі, мабуть, ніколи не бачили такої фантастичної принади. Один з них, мабуть найцікавіший, жадібно схопив штучного живця й не помітив шести гачків, які в ту ж мить впилися йому в губу. І все це я міг спостерігати — у прозорій воді видно було кожний камінець.

Другий лосось проводжав свого напарника доти, поки я не підсік. Спіймана риба рвучко вистрибнула з води. З переляку чи, може, із солідарності стрибнув і другий таймень, так що спочатку я навіть не зрозумів, який з них піймався. Та про це я дізнався дуже швидко, бо пійманий опирався, а другий майнув собі геть, ніби за ним гнався водяник.

За чверть години король кришталевих вод здався, скорившись долі всіх спійманих риб, які з води потрапляли на берег, а потім на сковороду.

Минув вечір, за ним ніч, а Шульгін так і не наздогнав нас. Олег висловив побоювання, чи не заблудився, бува, лісничий, але Чижов сумнівався в цьому. Та все ж він порадив Старобору з Єменкою розпалити на скелі велике вогнище, щоб Шульгіну легше було знайти, нас. Марно прождавши цілий вечір, ми так і полягали спати, думаючи про лісничого, який у цей час, може, блукав десь по тайзі або потопав у мочарах.

Проте наші побоювання були даремні. Вранці, коли ми саме снідали, грішник з'явився. Він скочив з коня, підсів до нас і розповів, що побоявся вночі їхати долиною, тому й вирішив заночувати під деревом. Вогнища нашого не бачив, уночі трохи змерз, але вранці, наздоганяючи нас, він зігрівся і оце радий, що встиг на сніданок, бо дуже зголоднів. Після гарячого сніданку Шульгін заснув. Звичайно ж, він стомився, отож ми не будили його і вирушили, залишивши з ним Старобора.

Тамара поїхала трохи раніше. Та коли ми вже покидали Долину сяйва, залиту вранішнім промінням, що відбивалося від гігантських дзеркал, дівчина чомусь опинилася позаду нас. До неї приєднався Олег, і вони довго про щось розмовляли. Потім юнак під'їхав до мене.

— Знаєте, Рудольфе Рудольфовичу, що каже Тамара? Нібито Шульгін прибув до нашого табору зовсім не з того боку, звідки приїхали ми.

— І який з цього висновок? — здивувався я.

— Напевне, дівчина спересердя вигадує щось на нього. Але факт сам по собі цікавий, як ви гадаєте?

— Їй-богу, нічого цікавого не бачу! Хоч лісничий і не бував у цих місцях, але ж він добре знає тайгу, тим більше, що Єменка розповів йому про наш маршрут.

— Це правда, Тамарі нема чого турбуватись. Але я ніяк не розумію, звідки в неї така антипатія до лісничого.

День минув без особливих пригод, і ми зупинилися кочувати на невеличкій галявині, навколо якої росли велетенські вільхи й осики. Деякі дерева були такі грубезні, що їх не обняли б, напевне, і двоє людей. Коней ми пустили пастись, і в лісовій тиші почулося веселе теленькання дзвіночків.

Уранці кроків за двадцять від табору з'явився ведмідь і з цікавістю почав нас розглядати. Це було незаперечним доказом того, що звірі, які ніколи не бачили людини в тайзі, зовсім не боязкі й навіть зухвалі. Клишоногий виглянув з молодого березняка, підвів голову, принюхався й зник, щоб за хвилину вилізти знову. Зрозумівши, що й ми за ним спостерігаємо і що собаки гавкають саме на нього, ведмідь звівся на задні лапи, витягнув шию і захитав головою, наче маятником. Ми не могли втриматися від сміху, такі комічні були викрутаси звіра. До того ж і сам він був смішний, весь темно-бурий, а вуха — майже зовсім білі, наче якась оздоба на голові. Згодом наше товариство здалося ведмедеві підозрілим, а. може, й мало симпатичним. Ведмідь повернувся і помаленьку побрів собі геть, час від часу зацікавлено оглядаючись на дивовижних істот, що з'явилися в його угіддях.

— Чому ж ви не стріляли? — спитав Шульгін у геолога. — Цілих п'ять хвилин звір був перед носом, а ви — хоч би що.

— Ми ж бо домовилися стріляти по ведмедях тільки тоді, коли вони загрожують нам.

— Ех ви, Філантропе Філантроповичу! А я на ведмедя куль не шкодую… — проговорив Шульгін, посміхаючись.

— Поганий же з вас мисливець, — озвався Єменка. — Харчів у нас досить, щодня є дичина або лосяче м'ясо, навіщо ж тоді вбивати ведмедів? Хутро у них ще погане, а м'ясо нам непотрібне. А тільки ради забави в тайзі не вбивають. Ведмедеві теж хочеться жити. Он погляньте на нього!