Попереду їхав Шульгін, за ним Олег, Тамара, а потім, поміж навислими і обвітреними стінами, обережно пробирався мій кінь. Своїми фантастичними формами — розколинами, зсувами і бескеттям — скелі нагадували ілюстрації до книжок про казкові країни і фантастичні землі. Старобор їхав останнім і щось бурчав на собаку, який, мабуть, ліз коням під ноги. Раптом собака прошмигнув біля мене і люто загавкав. Олегів кінь злякано стрибнув убік, і саме в цю мить оглушливо гримнув несподіваний постріл. А за ним — і другий. Олег пронизливо скрикнув, захитався в сідлі і впав з коня.

— Напад! Обережно — бандити!.. — кричав хтось попереду так, що я не впізнав його по голосу.

Удар грому не міг бути для нас більш несподіваним, ніж цей напад. Але тут же я побачив, що таке готовність і самовладання тайгових мисливців.

З неймовірною швидкістю вони познімали рушниці з плечей, натягли поводи й почали стріляти. Стріляли туди, куди, несамовито гавкаючи, рвалися собаки. Ліва сторона ущелини була особливо порізана розколинами, і там, напевне, засіли напасники. Поки сибіряки стріляли, я скочив з коня і поспішив до геолога, над яким схилилася Тамара. Олег лежав непритомний, з пораненої голови стікала кров. На очах у Тамари бриніли сльози, дівчина ледве стримувала ридання. Вона обережно підвела хлопцеві голову, і я помітив, що в Олега вухо залите кров'ю, від якої злиплося волосся на голові.

— Він живий… скажіть мені, живий?.. — допитувалася Тамара.

— Будемо сподіватися, — відповів я сухо, але сам був майже певен, що всі надії марні.

Стрілянина тим часом не вщухала, собаки, люто гавкаючи, дерлися на скелі, а коні, наші чудові коники, стояли мов укопані. Стригли тільки вухами та часом іржали. Ця витримка врятувала нас від ще більшого нещастя, — адже сполохані коні могли б розтоптати в цьому вузькому жолобі і Олега, і Тамару, й мене самого.

Коли стрілянина стихла, всі кинулися до нас, навперебій розпитуючи, що з Олегом. Чижов і Єменка підвели геолога, оглянули рану на голові, яка безсило звисала мені на руки. Невже справді мертвий?

Я згадав, що від хвилювання забув пощупати пульс у геолога.

— Живий!

Ритмічні удари крові відчувалися цілком виразно, отже, поранений тільки втратив свідомість. Ми перенесли його на рівне місце, розстебнули куртку, сорочку і почали обережно приводити хлопця до свідомості. Коли Чижов бинтував рану, Олег глибоко зітхнув, скривився й розплющив очі — напевне, йому заболіло.

— Що… що трапилось? — промовив стиха. Потім мацнув себе за голову і, побачивши на руці кров, здивовано розширив очі… — Що це, кров? — спитав розгублено. — А-а, в мене ж хтось стріляв, так?

— Нічого, все обійшлося добре, — заметушилася Тамара. — Ви впали з коня. Руки й ноги не болять?

Олег розвів руками, потім поворушив ногами, спробував посміхнутись і через силу промовив:

— З руками і ногами все гаразд, тільки голова дуже болить, пече вухо й коле в попереку.

— Дрібниці, — озвався Єменка. — Вухо загоїться на завтра, дряпини на голові — післязавтра, а спину ми зараз оглянемо, тільки спочатку перев'яжемо голову.

Оглянувши рану, ми встановили, що куля трохи зачепила вухо і зідрала на голові клаптик шкіри.

— Це велике щастя, дорогий друже, — вигукнув Чижов. — Ще трошки — і був би вам кінець. А так куля прорвала тільки борозенку на шкірі черепа і вискубла клаптик вуха, а від цього ж ніхто ще не вмирав. Одним словом, щастя, та й годі. Удар кулі й падіння з коня вас оглушили. Все це вже минуло, і ви знову почуваєте себе молодцем, правда ж?

Тамара принесла аптечку, промила рану на голові, потім вухо, наклала стерильну подушку і закріпила її великим пластиром.

— Це собака вас врятував, — зауважив я. — Він, мабуть, побачив або відчув засідку, бо несподівано метнувся під ноги вашому коневі і загавкав. Кінь відскочив саме в ту мить, коли бандити вистрілили. Та й наші відповіли їм добре, аж загуло…

— Мусиш стріляти, хлопче, коли йдеться про власну голову, — бадьоро сказав Чижов. — Але ніяк не придумаю, хто б це міг напасти на нас тут, де роками не ступає людська нога.

— Як бачимо, ти помиляєшся, — озвався Шульгін. — Сюди заходять люди, та ще й які — негідники!

— Де там заходять, — передражнив Єменка, — вони сиділи й чекали. Знали, що ми поїдемо цією дорогою. Оце мене й дивує.

— Авжеж, — притакнув Старобор, — навряд щоб цей напад був випадковим. Адже тепер у тайзі, а тим паче в цих краях, бандити, розбійники й всяка інша наволоч взагалі не водиться.

— І ти теж помиляєшся, — вів своє Шульгін. — На нас напали, a це хіба не бандитизм? Чи, може, ці песиголовці нас шишками закидали?