— Вибачте, сер Брюс, якщо я перешкодив вам…

— Ви нічим не перешкодили, друже, підійдіть ближче. Говоріть! Я можу приділити вам три хвилини. — Він критично розглядав у дзеркало тільки-но пов'язаний чорний галстук. — Як справи? Судно йде на граничній швидкості? Машини працюють бездоганно?

Сміт кашлянув:

— У нас трагічний випадок, сер. Я вважаю за необхідне довести це до вашого відома.

— Ну, говоріть же, Сміт! Це цікаво. Трагічний випадок, кажете? Тільки б не втрата часу! То було б найгірше!

— У вугільному бункері спалахнула пожежа. Ми були змушені закрити його, щоб не піддавати судно небезпеці. Загинуло чотири кочегари.

Бліде обличчя Ісмея на мить застигло. Він повернувся до капітана.

— Страшенно неприємна річ.

— Більш ніж неприємна, — пробурмотів Сміт роздратовано. — Чотири чоловіки згоріли живцем, сер!

— Так, так… Жахливо! Як це могло статися?

— Причину так швидко не знайдеш.

— Але для судна небезпеки немає?

— Так точно, сер, немає.

— Насамперед потурбуйтеся, щоб про цю подію ніхто не знав. Ні в якому разі.

— Я вже дав розпорядження.

— Добре! Щось іще є, капітане? — Сер Брюс узяв щітку для волосся і почав поправляти зачіску.

— Більше нічого, сер, — стримано відповів командор і повернувся до дверей.

— Накажіть видати кочегарам додаткову порцію віскі, Сміт, — навздогін кинув йому Ісмей.

«Титанік» проходив мимо західного берега острова Райт, розрізаючи носом високі хвилі каналу. Повний вперед!

Старший офіцер примружившись дивився з містка вниз, де згущувалися сутінки.

— Скажіть по щирості, чи добре ви почуваєте себе на цій посудині? — після довгої мовчанки спитав він Лайтолдера, що стояв поряд з ним на вахті.

— Непогано. Чому це вас цікавить, Мардок?

— Мене непокоять четверо мертвих на борту.

— Ви вірите в забобони?

— Дурниці!

— Бідолахи роблять свій останній рейс.

— А для нас він ще попереду, Лайтолдер.

— Що ви сказали?

— Так… нічого.

— Це все, що я від вас вимагаю.

Містер Кашбарн відкинувся на спинку крісла, склав руки на кругленькому черевці і довгим приязним поглядом подивився на Едварда, що сидів навпроти.

Едвард зніяковіло глянув на маленького чоловічка і несподівано голосно розсміявся.

— Ви тому й потягли мене на «Титанік»? Це досить дивна вигадка! Мабуть, ви побилися з кимось об заклад?

— Називайте це як вам завгодно, — посміхнувся Кашбарн.

Едвард усе ще сміявся над дивною примхою ювеліра, суть якої той тільки що роз'яснив йому.

— До деякої міри рискована гра, але цікава! Мушу признатися, вона заінтригувала мене. Ви великий знавець людської душі. Немає ні крихти сумніву в тому, що правда на вашому боці.

— Значить, ви завжди робитимете так, як я захочу?

— Покладіться на мене цілком. Я щасливий зробити вам послугу.

— Дуже добре, — пробурмотів Кашбарн. Він був задоволений своїм протеже. — Якщо вдасться здійснити задумане, вам від цього шкоди не буде.

Ця остання фраза стурбувала Едварда, але він відразу ж заспокоїв себе. «Це мене не обходить! Похмурий ювелір зацікавився мною. Треба хапати своє щастя!»

— Бетті щось знає про ваш заклад? — звернувся він до Кашбарна.

— Звичайно, ні. Прошу вас нічого не говорити їй.

— І тільки через це я не повинен зустрічатися з нею на судні?

— Тільки через це!

Кашбарн підвівся і в задумі почав ходити по каюті. Невелика качка не заважала йому. Едвард згадав про зустріч з Мерджері Кеннеді в тихому пальмовому залі. Вона виявилася набагато цікавішою, ніж домовлена гра в теніс. Маленька міс по-справжньому захопилася ним і не турбувалася про свою репутацію. Едвардові подобалось, що вона не криється з своїми почуттями.

Ніби відгадавши думки Едварда, Кашбарн запитав:

— Ви залицяєтесь до міс Мерджері Кеннеді?

— Помиляєтесь, містер Кашбарн! Не я до неї, а вона до мене, — посміхнувся Едвард.

— Тим краще. Ви знаєте, хто її батько?

— Якийсь бавовняний король з Техасу.

— У нього щонайменше п'ятдесят мільйонів доларів, лорд Хакслі!

— Певний процент з них його дружина й донька носять на шиї і руках у вигляді брильянтів.

— Я захоплений вашою проникливістю, друже. Непогано! Отже, сьогодні ввечері зробимо першу спробу.