Шрифт:
— Ви, Мосін, чого похмурий такий? Погладив вас проти шерсті головний боцман. Та хіба ж не по заслузі?..
— По заслузі! — Мосін сплюнув з обуренням. — І пожартувати, значить, не можна? — Він повернувся до Ромашкіна.
— З кнехта мене зігнав, як маленького осоромив перед усіма!
— І правильно зігнав — головний боцман морської сірості не терпить! — швидко, переконливо сказав поривчастий Ромашюін. — Ех, хлопче, проти якої людини костричишся!
— А яка така особлива людина?
— Яка така людина? — Ромашкін дивився з поблажливим співчуттям. — Люльку його бачив?
— Не сліпий!
— Помітив — мундштучок на ній якийсь дивний, ніби мохнатий, з усіх боків зарубками вкритий?
Мосін мовчав, одвернувшись.
— То, може, ти й про «Туман» нічого не чув? — казав далі Ромашкін. — Служив товариш мічман на північноморському тральщику «Туман»: на тому кораблі, який прийняв бій з трьома фашистськими есмінцями, прапора перед ними не спустив. І коли не стало «Тумана», поклявся наш головний боцман не пити й не курити, доки не знищить власними руками шістдесят фашистів — утроє більше, ніж загинуло його бойових друзів на «Тумані».
Ромашкін говорив захоплено, і все більше матросів боцманської команди збиралося навколо нього.
— Пішов Сергій Микитович у сопки, в морську піхоту, знаменитим розвідником став. Розумом, руською матроською хитрістю ворогів заганяв у могилу. І як прикінчить фашиста — робить зарубку на люльці, яку йому геройський друг з «Тумана» подарував. Рівно шістдесят зарубок на мундштуку люльки цієї — і перевіряти нетреба.
— Та невже!? — вигукнув вражений Щербаков.
— От тобі й невже! Проте не в цьому головна суть. А суть у тому, що, тільки-но закінчилася війна, боцман Агєєв знову на кораблі повернувся, рапорт на надстрокову подав і, бачиш, служить, як мідний казанок. А ви, Мосін, — «яка така людина»! Така він людина, що море більше від життя любить, хоче зробити з нас справжніх військових моряків.
Ромашкін затягнувся востаннє, кинув недокурок в обріз.
— Віком ще молодий, а, бачите, вже мічман. Недарма всі його знають і поважають на флоті.
Він глянув на годинника.
— Ану, по місцях стояти, до розноски якір-ланцюгів приготуватися!
Матроси розбіглися по палубі, шикувалися в дві шеренги біля якірних ланцюгів…
— Здавай вахту, — піднявшись на місток «Прончищева», сказав Фролов Жукову. — Ну, як у тебе там? Не подавала вона позивних?
Але Жуков промовчав, може, не розчув: схилившись над сигнальними книгами, він саме перекидав через голову ремінець, щоб передати бінокль Фролову…
Адже зовсім недавно, переходячи з «Ревучого» на док, розлучився з нею, як з рідною, тому що твердо обіцяв демобілізуватися, піти з кораблів. А потім смертельно занудьгував, зрозумів — обіцяв нездійсненне, не може він розлучитися з морем. Знову кинувся до Клави — сказати все, як є — і ніколи не забуде, якою лютою злобою налилися кохані очі. «Коли так — кінчено у нас все з тобою!» сказала вона, мов одрізала — відчужено й грубо.
Навіть сам собі боявся Жуков признатись, які поганії, які безнадійно погані стали раптом його відносини з Клавою. А в глибині душі жевріла надія — якщо все ж настоїть на своєму, поставить її перед фактом — може, налагодиться життя. Адже кінець кінцем тільки його кохає ця незрозуміла Клава! І коли чесно запропонувати їй тепер же оформитися в загсі…
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
БУДИНОК У ПЕРЕУЛКУ
Ресторан «Балтика» у цей порівняно ранній вечірній час був ще далеко не заповнений.
Ще пустувала висока позолочена вишка для оркестру, біля якої закружляють пізніше танцюючії пари, в'яло похитуючись, обходячи шумні столики. Тепер, замість оркестру, гриміла в кутку бурочервона, подряпана радіола. За столиками, вкритими скатертями не першої свіжості, закушували й випивали десятків зо два постійних відвідувачів ресторану.
Крізь напіввідчинені вікна й стрілчасті засклені двері на терасу до залу проникало свіже морчське повітря, що розсіювало ще не дуже густий тютюновий дим і жирно-солодкі запахи кухні.
І кілька молоденьких офіціанток зійсольорових кокетливих сукнях та маленьких фартушках, з великими металевими підносами, притуленими до стільців, як щити, відпочивали, чекаючи в скорому часі напруженої роботи. Вони сіли за столиком, біля каси, перед входом на кухню, стиха перемовлялись, не поспішаючи обзиватися на голоси нетерплячих клієнтів.
Клава Шубіна вийшла із залу на балкон, дивилася на витягнений удалину ланцюжок ще не засвічених, молочнобілих вуличних ліхтарів, схожих на маленькі мертві місяці. У чорному дзеркальному глянці дверної шибки бачила невиразне відображення свого обличчя — здалека такого гарненького й молодого, із зворушливо напіввідкритими, тонко окресленими губами.