— Клаво, відчини! — постукавши в двері, крикнув прохально Жуков. Мовчання. І нібито якийсь слабкий звук зсередини. Він виразно відчував тепер: у кімнаті хтось є.

— Клавочко! Я в тебе ножик забув! Відчини!

Він почекав. Підійшов до вікна. Нахилився туди, звідки, з незавішеного куточка, пробивалося слабке електричне світло.

Він вдивлявся лише якусь мить. І ніколи не міг згадати точно, що з ним сталося потім. Усвідомив те, що робить, тільки пізніше, коли біг стрімголов по нерівному бруку переулка — блідий, пітний від хвилювання, виразно чуючи стукіт власного, гучно калатаючого серця.

— На прапор! — долинув з докової башти протяжний голос чергового офіцера.

Агєєв виструнчився і застиг, повернувшись обличчям до прапора, що майорів на башті. Всі, хто був на палубі, стали струнко, вітаючи корабельне знамено. З тієї миті, коли, за хвилину до заходу сонця, подається ця команда, — військові моряки стоять нерухомо, повернувшись спиною до бортів, обличчям до прапора, свято додержуючи морської традиції.

Останнє сонячне проміння забарвлювало в пурпур і золото зеленувату гладінь рейду. Ледь ворушилась у своєму вічному русі вода, затиснена між кам'яними гранями пірсів і білими хвилеломами, спрямованими у відкрите море.

Дужче подув вітер із затоки, коливаючи світле полотнище з червоним гербом. На містках бойових кораблів, поряд із сигнальниками, горністи підняли до губів начищену мідь труб.

— Прапор спустити!

Звуки горнів урочисто й дзвінко полилися над рейдом. Сигнальники взялися за фал, полотнища прапорів згорталися, спускаючись вниз. З палуб кораблів долинали прозорі звуки — це відбивали склянки. І одразу все знову зарухалось, пішло, заспішило.

І молодший штурман експедиції лейтенант Ігнатьєв, повертаючись у штурманську рубку, квапливо вийняв з кишені кітеля добре загострений олівець і аркушик паперу. По аркушику бігли віршовані рядки:

Ігнатьєв швидко дописав:

Лейтенант почав гризти олівець. Рима останнього рядка не давалася… «Славу — по праву — державу… Придумаю потім!» Він сунув аркушик у кишеню, ввійшов у рубку.

В штурманській рубці «Прончищева» було душно, незважаючи на відкриті ілюмінатори і розчинені навстіж двері на місток. Курнаков розстебнув кітель. Третій помічник капітана «Прончищева» Чижов кинув на диван свою синю спецівку. З-під вирізів рожевої майки волого блищали його пітні плечі.

Навколо, тісно розміщені на рубочних перебірках, навігаційні прилади відливали сталлю, міддю, випуклим і прямим склом.

Ігнатьєв став біля високого прокладочного столу. Ще раз перевірив розкладені за номерами на верхній полиці довгі згортки морських карт переходу.

— Морські карти? — спитав Курнаков.

Ігнатьєв трохи почекав з відповіддю, — невистачало карти району Великого Бельту. Проте лейтенант одразу ж знайшов її, поклав на потрібне місце.

— Усе гаразд!

— Генеральні карти морів? — спитав Курнаков.

— Тут! — обізвався Ігнатьєв.

— Дані про маяки й маячні вогні?

— На місці, — сказав Чижов.

— Відомості про кількість миль переходу, про солоність води в районах, якими підемо, виписані для старшого механіка?

— Виписані й передані! — відповів Чижов.

— Добре, — сказав Курнаков, сідаючи на диван.

Ігнатьєв полегшено зітхнув. Молодий штурман уперше йшов у закордонне плавання — хвилювався, чи не пропустив чого-небудь при підготовці штурманського хазяйства. Зате Чижов тримався з підкресленою байдужістю, почасти наслідуючи капітана Потапова. почасти тому, що не вперше йшов у далеке плавання…

— Так, товариші, — сказав начальник штабу. — Нібито вся документація на «туйсь». Тепер ще переваримо прилади… Доведеться нам посидіти сьогодні довше.

— Та ще ж завтрашній день… — обізвався Чижов.

— Наказ капітана першого рангу — все повинно бути підготовлене сьогодні.

— Скільки наших людей звільнено? — не здавався Чижов. Усі останні дні він був зайнятий штурманським хазяйством, хотів перед відходом хоч разок зійти раніше на берег. І раптом знову несподівана затримка.