Гупання стихло. Незабаром у коридорі замайоріла голуба кофта та біла пов'язка на лобі у його захисниці. Прозвучали привітні слова, а під казаном затріскотіли свіжі дрова. Георг замислено дивився на пару, що, змішавшись з димом, вихором неслася в отвір у покрівлі, і подумав про маїсову кашу з м'ясом. Як же йому називати цю добру індіанку? Мабуть, найкраще «тьотя», хоч насправді вона йому не тітка.

Але замість того, щоб дістати мисочку, жінка жестами пояснила Георгові, що треба роздягнутися. Хлопець скинув штанці й куртку, а натомість вона пов'язала йому лише пов'язку на стегна. Потім із всіляких горщиків почала розмальовувати Георга різноколірними мазями. Хлопець щось запитував, але незрозумілі відповіді пролітали мимо його ушей. Нарешті індіанка закінчила свою справу, взяла хлопця за руку і попрямувала з ним до дверей.

Не помітив Георг іскристого ранку. Неспокій, що мучив у дорозі, знову оволодів ним, як тільки хлопець побачив кілька десятків індійців, що стояли на березі річки. Їхні обличчя відсвічували свіжими фарбами, а на маківках стирчало строкате пір'я. На плечах чоловіків теліпались яскраво-червоні і блакитні формені мундири.

Та небагато з того всього побачив хлопець. Троє дівчаток такого ж віку, як і він, оточили його і потягли у воду.

Ніхто не мовив ні слова. Полонений безпорадно озирався, шукаючи свою захисницю, але так і не побачив її. Він пручався з усієї сили, упиравсь ногами в пісок, падав навзнак, а дівчатка смикали й волокли його крок за кроком все ближче до річки, аж поки нарешті опинились по пояс у воді.

Вони намагалися занурити хлопця. Георг од жаху забився всім тілом. «Хочуть втопити», майнула думка, і він почав захищатися ще енергійніше. Він одбивався, дригався, а дівчатка, обхопивши його з усіх боків, тисли голову донизу. Серед метушні і криків бешкетниць хлопець не чув голосного сміху, що долинав з берега.

У відчаї він прикидав віддаль на той бік, чи зміг би переплисти, і востаннє зібрав усі свої сили. Раптом почув біля самого вуха: «Не бійся, тобі нічого не станеться!»

Вражений, він озирнувся: хто ж то говорить по-англійськи? Це була та сама дівчинка, яку вчора ввечері тітка називала «Малія».

Георг перестав одбиватися, і його занурили. Поки він хапав повітря, пирхав і бризкав, троє індійських дівчаток обмивали його. Вся фарба безслідно зникла з тіла. Після цього хлопця вивели на берег, і всі разом урочистою процесією рушили до однієї з хат.

Ця хатина теж була зроблена з шкір і жердин. Всередині, в центрі єдиної тут низенької кімнати, палало вогнище. Біля нього стояла знайома Георгові тітка. Дівчатка обтерли хлопця великими жмутами пір'я, а тітка допомогла йому вбратися в новий незвичайний одяг. Спочатку натягли пару легінгів — вузьких шкіряних панчіх, що сягали аж по самі стегна, потім вузеньку хустку, яка проходила поміж ногами, а спереду і ззаду була затягнута під пояс і кінцями вільно звисала вниз, і нарешті сорочку з червоної матерії та пару мокасинів з вилогами, вишитими різнобарвними нитками.

Як тільки нове вбрання перетворило його на індійця, хлопець повинен був одразу ж сісти навпочіпки на циновці біля вогнища. Решта чоловіків розмістилися навколо на долівці, запалили люльки і мовчки курили.

Оглядаючи серйозне і урочисте коло, хлопець втупився здивованим поглядом у чоловіка, в якого на плечах буй голубий формений мундир. Чи це бува не той, що потяг його веслом, а тут привів до тітки? Хлопець крадькома позирав на нього: вузькі очі майже сходились на переніссі, тонкий зігнутий ніс — усе це було йому знайоме. Не можуть же кіноварні плями, що тепер замість чорних поперечних смуг прикрашають його обличчя, обманути хлопця. Ні, цих гострих рис обличчя йому так скоро не забути.

Ось вождь, у якого з волосся на маківці стирчать шість великих орлиних пір'їн, передає йому хутряний мішечок з губкою, кресалом і кременем, а до всього ще й томагавк. Потім вождь почав говорити, а знайомий, з хижим носом, перекладав кожне речення чудною англійською мовою без «р».

— Сину мій, ти тепер плоть від нашої плоті, і твоя кість від нашої кості. Сьогоднішня церемонія вимила до останньої краплинки кров білих із твоїх жил. Тебе прийняли до ірокезів, як білі називають синів Довгої Хати, і від сьогодні ти наш. Ми любимо тебе, і ми зобов'язані допомагати тобі і захищати тебе, як і кожного з нас.

З цими словами Георг відчув, що його страх перед смертю на вогнищі остаточно розвіявся. На бенкеті, який відбувся на закінчення церемонії, він наївся досхочу. А коли в обідню пору поверталися з тіткою та Малією додому, хлопець сміливо і впевнено озирнувся. Хатину покривав справжній, на два скати, з фронтоном, дах, що майже плоско спускався на обидва боки. Шкіряні стіни закріплені планками і жердинами, а прямо над дверима намальована червона черепаха.

Георг не вірив своїм очам. Він ніби знову побачив сокиру, що лежала на столі у батьківській дерев'яній хаті. Швидко глянув на держак свого томагавка: і там також виблискував свіжою червоною фарбою овал з шістьма крапками навколо.

Хлопець збентежено переступив поріг Довгої Хати. Він був у роді Черепахи.

Георгові довелося вдруге вчитися ходити, тому що він спотикався на кожному кроці. Хлопець повинен був, наче маленька дитина, наново пізнавати світ, сповнений незнайомих запахів і звуків, знарядь і робіт, жестів і слів, світ, у якому він блудив, поки буденне життя села стало йому близьким і зрозумілим.

Ніколи не забуде він перших вражень нового буття: темна хата з запахом диму і дров, заколисуючий стукіт товкачів у ступі, приглушене булькання води в тикві і дзвінкий крик дітей, що вигукували його індійське ім'я: «Голубий Птах! Маленький Голубий Птах!»