На третій день після поразки Браддока індієць з воронячим пір'ям забрав хлопця з собою. Вони пішли через міст до берега річки. На схилі стояли оголені каркаси шкіряних наметів, у потолоченій траві виднілися залишки попелу, дров, клаптів шкіри і обгризених кісток. Певно, воїни щойно вирушили.

Біля самого берега погойдувались два човни, майже в три людські зрости довжиною, посередині розчепірені, наче луб'янець. Біля них поралася група індійців. Жінки стояли по коліна у воді й навантажували у каное великі згортки шкіри, казани, горшки, сокири, рушниці та здобич, а чоловіки тимчасом тримали задерті догори носи човнів, щоб вони, бува, не попливли за водою.

За поданим знаком Георг ступив у перший човен. Нога ще боліла; він покульгав поміж вантажем, що складався із сувертків та пакунків. Човен загойдався, жінки заверещали, і раптом шуліковидий так потяг хлопця веслом, що той, як стояв, так на весь зріст і шубовснув у воду. Ридання здавили Георгові горло, але його сльози приховала наскрізь проймаюча волога.

— Зараз же сядь, — буркнув індієць і допоміг йому вибратися знову в каное.

В своєму тяжкому горі хлопець навіть не відчував тепла липневого сонця, яке сушило на ньому одяг. Лише одне впало йому в очі: грубий край човна — це всього-на-всього потовщена планка, а боки — не що інше, як тонісінька, наче папір, шкіра, що обтягувала поперечні дерев'яні ребра. І не дивно, що ця легенька, як пір'їнка, штука так гойдалася! Але звідки ж було йому про це раніше знати?

Гнітючий жах перед майбутньою смертю на вогнищі тримав полоненого в стані такого запаморочення, що навколишній світ для нього вже майже не існував. Зелений гористий берег, що стрімголов падав у річку, полуднева спека у блискучих затоках, привали у прохолоді вербових і тополевих гаїв, дзеркальна поверхня річки, в стократ ширшої за Джуніату, заповнювали години під ранку до вечора. Все далі й далі позаду лишався Рейстаун.

Вечорами хлопець плакав під ковдрою, аж поки не засипав. Через неозорі ліси й гори мандрували його думки, перш ніж вони знаходили рідний дім, який за тисячами горизонтів ставав дедалі меншим і меншим.

Тривалі денні мандри разом з потоком ріки погасили в ньому останню іскринку надії, яка зв'язувалась із словом «повернення». Не залишилося більше нічого, крім потягу до життя, який кидав безпорадного хлопця назустріч невідомій долі і щоразу давав змогу полегшено зітхнути, коли на березі десь між чагарником і очеретом знову горіли вогнища вечірніх привалів.

«Слава богу, сьогодні ще не прибули на місце!» Життя триватиме ще один день. А що загрожувало в кінці подорожі, страшно було навіть подумати.

Якось вранці флотилія завернула в притоку, береги почали поступово звужуватись. Гребці три дні веслували проти течії. В кожному човні на носі і на кормі чоловік з веслом. Дивно, як можуть індійці в цьому незручному положенні так довго витримувати, як спритно вони обгинають стовбури дерев, що із пом'ятими запліснявілими вітами пливли вниз за течією. Потік мчав тепер між лугами. Раптом берег піднявся вгору і розкинувся там широкою долиною, ніби хотів наздогнати ліс, що синів ген аж за другим перевалом.

Четвертого дня опівдні Георг помітив, що його супутники пожвавішали, почали перекидатися словами і частіше занурювали весла у воду. На правому березі мерехтіли зелені маїсові поля. Нивам, здавалось, кінця-краю немає. З барвами золотої соломи змішувалась різна зелень: клаптики широколистих гарбузів, кущі тютюну і рядки соняшників. А далі простяглися сливові дерева. Серце хлопчика майже стало: з-за пагорка показались фронтони двох хатин, і човни повернули до берега. Різкий високий звук пролунав у човні, і йому у відповідь з берега долинув інший.

Назустріч метушливою ватагою поспішали жінки й діти в різнобарвних, строкатих сорочках і спідницях, з матовим відблиском срібних прикрас на темнокоричньовій шкірі, з жовтими обручиками на голих руках. Собаки, чорні, схожі на вовків, виючи, мчали з усіх сторін; у тому шумі не чути було власного голосу.

Серед сміху, гучних радісних вигуків і галасу розвантажили човни, витягли їх на берег і перевернули. Допитливі погляди обстрілювали хлопця, але ніхто не наблизився до нього, навіть діти тримались осторонь.

Безпорадний і нещасний Георг стояв у замішанні, аж поки схожий на шуліку індієць не підвів його до темноволосої огрядної жінки. Вони обмінялись кількома словами, потім індіанка взяла зляканого хлопця за руку й повела в напрямі будинків.

Георг обережно глянув на неї й здивувався. Вперше за кілька днів він побачив не розмальоване, а звичайне обличчя, шкіра якого вигравала природним коричньово-червонуватим кольором. Порівняно з його розмальованими супутниками, ця жінка здалася справжньою людиною з плоті й крові.