Миша подав Кубикову і Короткову тонкі замшові рукавички без ґудзиків, на резинці. Інженер, сива людина, що вже почала повнішати, діловито крякнув, став коліньми на простиню, розкрив перший чемодан і заходився обережно знімати чорні замшові футляри з деталей.

— Ігоре Олександровичу! — звернувся полковник до Кубикова. — Ви великий спеціаліст щодо приладів. Що, ви скажете про цю штуковину?

Кубиков мовчки розглядав одну деталь за одною.

— Лупу! — уривчасто сказав він. Миша подав сильну лупу.

Інженер відкрив другий чемодан; Коротков зразу ж потягся до пристосування, що підводило вибухівку.

— Міна! — сказав він. — І досить сучасного зразка!

— Це зброя мирного часу! — кивнув Смирнов і вимушено посміхнувся.

— Що ж, давайте приступимо до вилучення вибухівки! — сказав Коротков, розглядаючи чохол на одному з масивних кубиків. — Ігоре Олександровичу, насамперед треба приготувати ізоляційні оболонки.

— Все, що потрібно для роботи, лежить у нашому чемодані, — сказав Смирнов. — З приладом ми, власне, уже розібрались. Та й вибухівку ми зуміли б самі знешкодити. Але ви, товариші, запрошені як експерти! Колись вам доведеться виступити на суді і розповісти все, що ви сьогодні бачили!

— Різці! — сказав Кубиков, скинув піджак і закачав рукави. Інженер простяг йому ящик з набором електрорізців.

Смирнов із задоволенням спостерігав за роботою Короткова і Кубикова. Тепер він розумів, чому Пономарьов, рекомендуючи їх, назвав близнятами. Смирнов зрозумів також, чому самозаглиблений, стриманий Коротков працює з Кубиковим. Доторкнувшись до приладу, Кубиков ніби на очах переродився. Він замовк. Смирнову навіть здалося, що він схуд. А найбільше здивували полковника руки Кубикова. Інструменти, потрапляючи до нього, робились ніби продовженням пальців, і розміри нової ізоляційної оболонки, яку він тут же змайстрував, точно збіглися з оригіналом, хоч Кубиков і не вимірював його.

Інколи він перемовлявся з Коротковим лаконічними зауваженнями, півфразами, напівжестами, і важко було визначити, хто ж із них ведучий у співдружності. Ні, це було абсолютне поєднання ученого і конструктора — вони однаково мислили, тільки Коротков виражав свою думку в цифрах і формулах, а Кубиков мислив у металі, склі, пластмасі, дереві. І полковник з насолодою людини, яка вміє цінити працю і талант, стежив за цим чудовим дуетом.

Одного разу Коротков зупинився і розгублено подивився на Смирнова.

— Гарасиме Миколайовичу! А як же ми вкладемо все це назад у чемодан? Я ж забув, як були розміщені деталі! А ці речі мають свій суворий порядок.

Інженер посміхнувся і простягнув Короткову збільшені фотографії відкритих чемоданів.

— Фрези! — кинув Кубиков. Інженер подав йому другий футляр. Кубиков відкрив, ніби по струнах пробіг, обмацуючи шліфувальні пристосування; до його пальців приросла маленька кругла пластинка, і Ігор Олександрович заходився зашліфовувати тільки що запаяний шов на ізоляційній оболонці.

Десь на підлозі задзвенів телефон.

— Слухаю! — відгукнувся Смирнов. — Дивиться у вікно? Нехай дивиться! Тільки б не покликала когось. Як там машина, надійно стоїть? Так, скоро будемо закруглятись, — і він поклав трубку.

— А оця штука, — вперше за весь час заговорив прокурор, з цікавістю стежачи за всією процедурою вилучення вибухівки, — штука тобто, не може вибухнути?

— Стілець, на якому ви сидите, також у певних умовах може вибухнути, — процідив крізь зуби Кубиков, шліфуючи замшовою подушечкою місце, де тільки що був шов, а зараз сяяла рівна металева поверхня. Інженер запаював шов на іншому кубику, з якого вибухівка була вже вийнята, а її місце замінила безневинна мастика, яка вагою і виглядом нічим не відрізнялась від вибухівки.

— Ні, я не з почуття страху питаю, просто цікаво знати… — червоніючи виправдувався прокурор.

— Може, Федоре Івановичу, може! — діловито підтвердив Смирнов. — Ось бачите, яку механіку наш «підшефний» у центрі Москви тримає! Наглядати за ним ми, звичайно, наглядаєм, а все-таки застрахуватись від випадковостей треба. Ось він сьогодні пішов з дому надовго, ми й скористались нагодою… А ви, Федоре Івановичу, не дали мені дозволу провести цю операцію, довелось вище начальство запитувати!

З цієї хвилини мовчання прокурора набрало героїчного характеру. Через п'ятнадцять хвилин Смирнов вирішив, що реванш за зайві турботи, яких йому завдав прокурор, взято.

— Коли б хоч один шанс був за те, що штука вибухне, Федоре Івановичу, ми б її отут у свій посуд не пересаджували… Адже, крім нас, люди навкруги! Знайшли б спосіб ізолюватись!

— Та ні, я просто з цікавості! — полегшено сказав прокурор.

— Добре! — з задоволенням сказав Кубиков і почав обережно натягувати замшовий чохол на приготований кубик з мастикою. — Тепер хоч куди!..