Забігаючи наперед, скажемо, що саме Хуппенкоттен на початку квітня 1945 року за наказом Гітлера накине на шию Канаріса дротяну петлю і повісить його в тюремній камері. Але до того дня ще далеко, і ми поведемо далі нашу розповідь.

Канаріс викликав полковника фон Бентевіньї, свого ад'ютанта полковника Енке і наказав їм негайно зробити свій протокольний запис наради з представниками гестапо в питанні контакту в роботі і дав вказівку, що в цьому записі має бути відображено. Канаріс вирішив мати свій варіант запису — документ, рівноцінний тому, який скомпонував Хуппенкоттен.

Звелівши подати йому останні зведення по Чехословаччині, Франції, Англії і Америці, Канаріс наказав секретареві відповідати всім, що його нема…

Англія… Досвідчений агент, якому Канаріс вірив, як собі, повідомляв, що на Британських островах союзники починають скупчувати військові сили, насамперед авіацію. Ще три місяці тому той же агент повідомляв, що прибуття до Англії американської військової місії має символічний характер і що самі англійці говорили тоді, ніби ця місія не більше ніж «шматок сирого м'яса» для німецької розвідки. А тепер той же агент повідомляє дещо зовсім інше. Три місяці тому всі агентурні дані свідчили про те, що головним у настрої англійців є панічне очікування вторгнення і страх перед авіаційними нальотами. А тепер у донесенні йдеться вже про наростаючий бойовий дух англійців. Це виявилося не лише в тому, що по всій країні створюються загони самооборони, що навіть жінки йдуть у ці загони, але і в діях англійської розвідки. Зокрема, вона починає активно використовувати сили Опору у Франції…

Все це, звичайно, не могло не тривожити Канаріса. Але він надто вірив в іншу Англію, в ту, котра останні роки йшла на все, аби тільки Гітлер послав свої війська проти комуністичної Росії. Та Англія охоче розплачувалася за це цілими країнами. Канаріс, однак, враховував, що головні сили Англії, які стояли за цією політикою, ще досить сильні, і саме на них слід робити ставку, а панове англійські міністри хай поки що пограються в війну…

Франція… Донесення агентів звідси підтверджували те, що повідомляв їхній колега з Англії: розвідка англійців почала діяти у Франції і намагається прибрати до рук підпільну боротьбу французького Опору. З пачки донесень Канаріс вибрав підписане «полковником Анрі». За цим підписом-кличкою ховався один із улюбленців Канаріса — унтер-офіцер Гуго Блейхер. Про цього агента Канаріс уже не раз говорив на нарадах, підтверджуючи тезис, що талант розвідника виявляється так само, як і талант поета. І справді, був чоловік дрібним чиновником промислової фірми в Гамбурзі, його мобілізували, він став одним з найкращих розвідників у Франції.

Донесення Блейхера було, як завжди, докладним і навіть занадто багатослівним, але зате, як завжди, цікавим. Ось і він повідомляє, що англійці лізуть у французький Опір, скидають їм зброю, рації, посилають до них своїх емісарів. Блейхер має дані, що серед емісарів, засланих до Франції, і син Черчілля — Рандольф.

Канаріс завмер. Невже це правда? Блейхер іноді не від того, щоб пофантазувати, але навряд щоб він дозволив собі легковажно оперувати подібним фактом. Відклавши зведення, Канаріс написав розпорядження керівникові абверу у Франції: якщо підтвердиться перебування сина Черчілля у Франції, вжити всіх заходів, щоб він не попав до рук гестапо, де його можуть ліквідувати, не розуміючи, як важливо захопити його живим. Окрему шифровку він написав Блейхеру: всю увагу зосередити на Черчіллі, інформувати про це щоденно.

Канаріс повернувся до читання досьє. Справді, англійська розвідка нахабно лізе у Францію, але агенти стривожені цим надмірно. Те, що зараз роблять англійці в цьому напрямку, — кустарщина. Однак необхідно вжити контрзаходів. Враховуючи традиційну нелюбов англійців до втрат, найкращий захід — нанести по англійських резидентах у Франції масовий удар: переловити їх, як мишей, і десяток розстріляти. Отут і можна зробити поступку СД. Агенти абверу розвідають англійських резидентів, а тоді в порядку, так би мовити, спільних дій, яких так добивається Гейдріх, зібрані дані будуть передані в гестапо. Це рішення повернуло Канарісу хороший настрій, що був зіпсований розмовою з Прагою, і він подумав, що йому і справді слід трохи підправити проект у тому розумінні, що скрізь, а разом з тим і в Росії, треба передавати гестапо те, що для цілей абверу не становить цінності.. Але яке матиме значення ліквідація дюжини англійських резидентів, що займаються безнадійною авантюрою в завойованій Франції, коли найголовніше і найцінніше для Гітлера агенти абверу роблять у самій Англії або Америці, або в тій самій Росії?..

До речі, про Америку. Що повідомляють звідти? Ось країна, яка в Канаріса завжди викликала особливу цікавість. Якось на нараді в Гітлера він кинув жарт, який став крилатим, що «в Америці продається все, навіть фельдмаршали». Так воно й є насправді, американці і самі кажуть, що в них усе вирішують гроші. Але, з другого боку, цей же діловий практицизм був грізною і водночас таємничою силою Америки. Адже якщо її фінансові магнати побачать, що війна для них на сьогодні найвигідніший бізнес, вони того ж раніше проданого фельдмаршала перекуплять за такі гроші, яких ніколи не було в німецькій казні.

У змалюванні внутрішнього становища країни донесення агентів із Америки були ідентичними. Рузвельт і його найближче оточення прокламують дійове союзництво з англійцями, французами і росіянами, але насправді ця дійовість поки що виявляється головним чином у пропаганді і суто символічних жестах на зразок посилання особистих представників Рузвельта в союзницькі країни або збільшення складу військових місій. Пропаганда є пропаганда. Далеко серйозніше повідомлення агента про те, що в конгресі все активніше діють сили, які підтримують союзницькі пориви Рузвельта.

Канаріс почав читати донесення агента, який був найближчий до фінансових кіл Америки. Це донесення, пройшовши великий шлях, прибуло в Берлін лише сьогодні.

Ще не дочитавши його до кінця, Канаріс зрозумів, наскільки воно важливе. В першій його частині повідомлялося, що вищі кола фінансової олігархії Німеччини негативно реагують на поспішне оголошення Гітлером війни Америці. Канаріс і тоді, в грудні, вважав цей крок фюрера непродуманим. Справжніх володарів Америки розізлило оголошення війни: це сплутало їм карти. До цього вони могли спокійно дотримуватись політики ізоляціонізму: «Хай десь там іде війна, нас вона не стосується». Але після цього йшов Пірл-Харбор. Це був перший удар по ізоляціонізму. І тут же вискочив із своїм оголошенням війни Гітлер. Це було вже занадто! Американці інертні, але до пори до часу…